Максим Кідрук - Навіжені в Перу

— Тьомо, це не вихід, — спробував я зупинити товариша.

Артем незграбно відмахнувся, а тоді, перервавшись на мить, поліз у холодильник. У пляшці лишалося ще грам триста прозорої рідини. Невдовзі хлоп відлипнув від рефрижератора, тягнучи за собою відкриту раніше банку з квашеними огірками. Відпивши трохи розсолу прямо зі скляного бутля, напарник вирішив не здаватися і знову схопився за пляшку, певно, намірившись за другим заходом висмоктати все до дна. А проте він потерпів невдачу — десь після другого чи третього ковтка відключився і звалився під стіл, розлігшись зірочкою посеред кухні.

Я присів напочіпки коло товариша, по-братськи поплескав його по плечу і сказав:

— Ех, друже, друже… Присягаюся, зроблю все, щоб ви помирилися, причому не просто помирилися, а навіть заручилися, аби ти тільки пробачив мене…

Події наступних двох тижнів я не розписуватиму, позаяк нема в них нічого цікавого. Все, чим я займався, — це розгрібав наслідки — пожинав, так би мовити, плоди буйного святкування нашого повернення на Батьківщину.

Насамперед я розпиляв пилкою наручники і звільнився від керма, до якого, якщо чесно, вже потроху починав звикати. Відразу потому переселив Брунілду й дітлахів до своєї матері, пояснивши мамі, що це мої бізнес-партнери з Південної Америки. Затим кілька довгих годин вів переговори з перуанкою: вмовляв, упрошував, переконував її. Тривалий час мої парламентерські потуги лишалися безуспішними, поки, зрештою я не позичив у давніх знайомих грошей і не почав торгуватися. Попервах Брунілда удавано образилася, але невдовзі почала безсоромно вимагати $5000 за те, щоб залишити в спокої мого товариша. Врешті-решт я сторгувався за $1700 плюс квитки на літак назад до Перу на все її горласте сімейство. Насамкінець я підшукав юриста, котрий (також за шалені гроші, зрозуміло) протягом двох днів оформив розлучення мого напарника і перуанки. Таким чином проблему з одруженням Тьомика було знято з порядку денного.

Потому я передзвонив Марусі. Краля навідріз відмовилась від зустрічі, тому довелося підстерігати її на вулиці біля дверей під’їзду. Перестрівши дівчину, я попросив вислухати мене і почав розказувати про те, як страждає без неї Тьомик, про те, що то я в усьому винен, що Тьомик насправді зовсім не збирався одружуватись, і все те перуанське неподобство вийшло чисто випадково. Маруся час від часу саркастично фиркала, гнівно супила брови і мовчала. Зрештою я виклав дівчині свій головний козир — довідку про розлучення Тьомика і Брунілди, після чого, знаючи її давнє захоплення театром і всякими мильними операми, повідомив, що мій товариш у якості примирення був би не проти зводити її на якусь виставу чи щось таке. Вона спитала, чому Артем сам їй цього не запропонує. Я сказав, що напарник просто боїться отримати безапеляційну відмову. Маруся відповіла, що подумає, одначе я вже майже був певен, що вона погодиться.

Тьомик прийшов до тями, пробувши у відключці вісімнадцять годин, зате, коли прокинувся, слава Богу, майже нічого не пам’ятав. Відтак я виклав йому свою, дещо пом’якшену версію останніх подій. Попри це перших три дні друзяка взагалі не розмовляв зі мною. Навіть не дивився у мій бік, наче я був якимось кошиком для сміття чи безтілесним привидом. Утім, я вам казав уже, що у дійсності мій товариш не злопам’ятний. Він знову почав зі мною спілкуватися (щоправда, час від часу хмурячись задля годиться) відразу після того, як я приніс йому довідку про розлучення. Зате коли подзвонила Маруся і сказала, що згодна на театр, Артем на радощах пробачив мені все, і ми знову стали друзями не розлий вода.

Єдина проблема, яку я так і не поборов, — це пума на балконі Тьомикової квартири. Усі два тижні кугуар жив на лоджії. Я не знаю, як ми примудрилися запхати стокілограмового котяру на балкон, але випускати його звідти я не мав ані найменшого бажання. У притулку бродячих котів, куди я подзвонив і детально пояснив ситуацію, мені сказали забиратися в дуже нехороше місце і прихопити з собою свою «кицьку». Водночас мені стало трохи жаль благородну тваринку, яка стала жертвою нашого з Тьомиком хмільного безчинства, тому я не забував підгодовувати гірського лева, щодня купуючи йому в супермаркеті хорошого м’яса з кісточками. Відтак через два тижні Мурзік уже не гарчав на мене і не кидався на скло, коли я наближався до балкона.

Незабаром виявилось, що улюбленим заняттям кугуара стало споглядання випадкових пішоходів, які проходили повз багатоповерхівку. Він ставав на міцні задні лапи, передні вкладав на перила балкону, примощував на них мордочку і дивився вниз на мурашок-людей, вряди-годи муркаючи щось крізь вуса і махаючи від задоволення хвостом.