— Вони десь тут! Зникли за он тими деревами! — загриміло зовсім поряд за нашими спинами.
Часу на роздуми не було.
— Тікаємо! — скомандував я, після чого ми з Тьомиком дунули галопом через ліс, неначе два кабани, обриваючи по дорозі листя і збиваючи головами найнижчі гілляки. Еквадорські поліцейські проводжали нас пістолетним вогнем.
На щастя, непроникна темнота, нерівність довколишнього рельєфу та відсутність собак у переслідувачів виручили нас. Завдяки цьому ми з товаришем досить скоро відірвались від полісменів.
Відбігши на безпечну віддаль, спинилися на краю величезної галявини, котра похило сповзала кудись униз, у темряву, і повалилися в кущі на узліссі, спинами прямо на холодну землю. Якийсь час я розрізняв лиш власне серцебиття та уривчасте дихання напарника, а потім все стихло. І тільки вітер знишка шарудів кронами у височині.
— Ти чув? — глухо прохрипів Тьомик. — Ти це чув, бляха муха?! Вони по нас стріляли, живодери кляті! Я ледь у штани не наваляв — таку нам тут паніку затіяли!
Несподівано я розреготався. Незважаючи на небезпеку бути викритими (чи на крайній випадок — підстреленими), я не міг стриматися і заливався, мов навіжений.
— Максе, тихше! — Тьомик силкувався затулити мого рота рукою. — Чувак, угомонись! Що з тобою таке? Геть очумів, дурбило!
Проте я ніяк не міг втихомиритися…
А сміх, знаєте, вельми заразна штука. Тьомик так і не второпав, через що я так запекло вирегочую, однак менш ніж за хвилину перестав затискати мого рота і сам гоготав, мов гусак, та іржав, як коняка. Якби в той момент мене й напарника почули еквадорці, на наших надгробках можна було б сміливо писати: «Так весело і смішно ще ніхто не помирав».
Заткнувся я тільки після того, як товариш запхав мені до рота пругкий пучок трави. Затим він і собі у пельку напхав якогось бадилля, оскільки попри всі намагання так і не зміг перестати сміятися. Лиш тоді ми затихли.
Отак ми й сиділи в якихось плішивих корчах посеред еквадорських Анд: скоцюбившись у повній темряві, неспинно здригаючись від внутрішнього безгучного реготу і напакувавши за щоки жмути соковитої трави, неначе два опецькуватих хом’яки…
7
Дана розповідь не матиме якого-небудь спеціального завершення з чітко окресленою та глибоко філософською мораллю. Я переповів її лиш для того, щоби, по-перше, пояснити, яким чином ми з Тьомиком знову опинилися в Латинській Америці, а по-друге, підготувати вас, шановні читачі, до наших подальших пригод. Якщо ви дочитали цю історію і вам невтямки, як двоє на перший погляд цілком адекватних хлопців можуть опинитися посеред неприступних Анд без грошей, спорядження, без теплого одягу і конкретних планів на майбутнє, відмовившись від затишного байдикування в одній з найчепурніших європейських столиць, та ще й отримувати від цього кайф, то вам, певно, не варто читати далі цю книгу. Не шукайте в ній логічних вчинків, виважених кроків, геройських подвигів та глибокої моралі, що надихатиме вас на шляхетні вчинки. Це лиш історія про двох навіжених чуваків, які на повну смакують життям.
Тож якщо раптом після прочитання першої хуліганської оповідки у вас у роті зостався гіркуватий присмак, а в голові застигла одна єдина фраза: «Вони що, ідіоти?..», краще відкладіть книгу вбік, бо на цих сторінках ви знайдете що завгодно, але тільки не заперечну відповідь на ваше слушне запитання…
15–29 вересня 2010 // Київ, Львів
Мої п’ять мільйонів доларів
1
Це сталося приблизно за рік до того, як ми з Тьомиком надумали пертися в Перу. Якраз після того, як мій товариш відхопив свою спадщину в Стокгольмі…
2
Того незабутнього зимового вечора у мене в голові зчинилося хвилинне сонячне затемнення (чи щось таке…), і я інспірував напарника на найбільшу авантюру всього нашого нікчемного життя, а саме — рвонути до Мексики у пошуках легких грошей, легких жінок та легкої слави [9] Більш детально див. «Навіжені в Мексиці».
. (На той час ми справді думали, що саме бойовий десант у Мексику був найбільшою нашою авантюрою; я ж іще не знав тоді, що через рік ми попхаємося в Перу, і навіть помислити не міг, що з того вийде…) Незадовго перед тим, як зірватися і чкурнути в Мексику, я покинув столицю Швеції і на кілька днів припхався до Києва, щоби перед далекою дорогою зустрітися з батьками й зібрати всі необхідні речі.
Прощання з предками забрало трохи більше чверті години. Розпачливих емоцій, сліз чи ще якоїсь шмаркатої чортівні, яка зазвичай супроводжує розставання батьків і блудного сина, не було. Взагалі нічого не було. Я просто сказав, що їду в Мексику і… поїхав. Чесно кажучи, мої старі не вельми зраділи моїй появі і не вельми бідкалися, коли я повідомив, що налаштований щонайменше на кілька місяців податися за океан — вишукувати щастя на чужій землі. По-перше, я й так рідко з’являвся в батьківському домі, через що тато й мама вже давно звиклися з думкою, що я постійно десь там , цебто дуже далеко. По-друге, всі мої нечасті появи означали для батьків одне: величезну купу нових і абсолютно незрозумілих їм проблем. Незрозумілих через те, що старенькі просто не могли второпати, як це я за один рік ухитряюся нахапати на свою голову стільки халеп, скільки нормальні люди не здужають наскладати за добрий десяток життів.
Читать дальше