Максим Кідрук - Навіжені в Перу

— А це далеко?

Я замислився, подумки прикидаючи відстань.

— Щось із тисячу кілометрів. По прямій на південь. Насправді не так уже й дале…

Раптом щось кольнуло у мене в грудях, я стулив пельку і заходився гарячково копирсатися в кишенях. Зрештою, обшаривши всі потаємні закапелки в штанах та сорочці, я перекинувся на рюкзак. Без зайвих слів ухопивши мій здогад, Тьомик взявся робити те ж саме. Через хвилину, перетрусивши увесь багаж, ми з напарником стулили долоні докупи, об’єднавши в єдиний фонд наші куці капітали. Тремтячими пальцями я перебрав усі купюри та монетки, нарахувавши загалом трохи більше шістдесяти доларів. «Тисяча кілометрів… — немов друкарська машинка відстукала у мене в голові. — І шістдесят баксів на двох! Оце-то влипли…»

Я зазирнув у вічі напарнику. Тьомик геть збілів на обличчі, наче полиняв після прання.

— Це далеко, — глухо прохрипів я. — Для нас це дуже далеко, чувак…

Ми сиділи, понуро схиливши голови, прямо на тротуарі неподалік від будівлі аеропорту. Радилися.

— Давай подзвонимо кому-небудь в Україну і попрохаємо вислати нам гроші через «Western Union», — невпевнено запропонував Артем. — Потім якось віддамо.

— А ти не боїшся, що в такому випадку наше місцезнаходження стане відомим родичам твоєї сонцесяйної Альони? Раптом хтось спокуситься на винагороду, обіцяну її шаленим батечком, і розбовкає їм про те, що ми застрягли в Еквадорі?

— От холера б їх покосила! — лайнувся мій напарник.

— Сам винен. Тебе ніхто не тягнув женитися.

— Та знаю, знаю… Які в тебе ідеї?

— Гроші — на їдло, а добиратимемось до кордону з Перу на попутках, — відчеканив я.

— А далі?

— Ну, далі — пробиватимемось до Ліми. Теж автостопом.

— Ти думаєш, це спрацює?

По західному краю Південної Америки через увесь континент, з півночі на південь, від самісінького екватора аж до Вогняної Землі, тягнеться срібною ниткою Панамериканська магістраль — доволі пристойне й модернове шосе з усією необхідною інфраструктурою, що притаманна міжнародним трактам. Я знав це і сподівався, що подорож до еквадорсько-перуанського кордону не викличе значних труднощів.

— У нас нема іншого вибору, — кажу. — Має спрацювати.

Але воно не спрацювало. Так воно в житті завжди: коли щось не заладилось від самого початку, не варто дуже розраховувати на прихильність фортуни й у майбутньому…

Сонце щойно вишкрябалось в зеніт, зависнувши прямо над головами, і майже не лишало тіней. Часу до смерку було предосить, тому я запропонував Тьомику вирушати прямо зараз, не гаючись.

Насамперед ми видерлися на крутий схил, який здіймався на південному сході еквадорської столиці, звідкіля неспішно почимчикували на південь вздовж Панамерикани. Дорога пролягала поміж височенних гір, вкритих хвойними лісами, вершини яких пнулись до сонця, з легкістю протискуючись крізь товсту перину з хмар. На перших порах я дійсно вірив у те, що мандрівка до Перу не займе багато часу, а тому зберігав бадьорість і безперестану насвистував веселу мелодію з якогось французького фільму, раз по раз вистромляючи великий палець на дорогу з надією зупинити авто.

Втім, до вечора нас так ніхто й не підібрав…

Смеркалося. Над горами кублилися щільні хмари. Ніч мала бути темною. До всього, на одному з перевалів, через який переповзало високогірне шосе, здійнявся холодний вітер. Стомлені й розгублені, ми зісковзнули в першу-ліпшу придорожню улоговину, щоби віддихатись і трохи зігрітися.

— Якщо найближчим часом ми не знайдемо, де заночувати… — почав Тьомик.

— …то спатимемо під відкритим небом, — єхидно обірвав я товариша. — Так, наче я не розумію, чувак.

Я й сам чудово тямив, що ловити машину в пітьмі посеред покрученого серпантину — справа марна. Крім того, спостерігаючи непривітну сірість неба над головою та темінь крутобоких андійських ущелин, я відчував, що після заходу сонця нас огорне така непроникна пітьма, що й кроку не можна буде ступити без того, щоб не протаранити лобом яке-небудь дерево. От і сидітимемо тоді з напарником, наче у негра в… ну, самі знаєте де. Попри все я не міг нічого придумати, щоб якось зарадити ситуації.

Ми стовбичили в темряві посеред гір, нас поволі обволікала темрява. Із хмар, що чеберяли зовсім низько над скелями, сочився неприємний дощик, непомітно накачуючи вологою одяг та волосся. Крижаний пронизливий вітер з сердитим свистом ковзав по схилах гір, затягуючи нічний холод із гранітно-чорних небес в долину Кіто, що лишилась далеко за нашими спинами. Аж раптом Тьомик промовив: