Максим Кідрук - Навіжені в Перу

На кілька хвилин мене наче заклинило.

— Вона… вона ж… — зрештою прорипів я. — Чому ви не сказали мені?..

Я сердито зиркнув на товариша. Артем невиразно знизав плечима, а Маруся ледь чутно пробубніла щось на зразок «автокатастрофа… перелом хребта». Підкоряючись якійсь невідомій силі, я опустився навпочіпки коло наскрізь проіржавілого візка.

— Hóla… — промовив нетвердим голосом.

Маленька перуанка не відповіла, похмуро й апатично дивлячись кудись наче повз мене. Здавалося, вона взагалі не помічає моєї присутності. Я спробував ще щось сказати, одначе слова застрягали в горлянці, збираючись у тугий клубок під кадиком. Разом з тим я не мав сили, щоб відвернутися від крихітки на інвалідній колясці.

Зненацька дівчинка трохи повернула голову набік і спіймала мій розгублений погляд. Вона нічого не сказала, ми лиш дивилися впритул один на одного кілька хвилин: я на неї — з непевністю і переляком, вона на мене — з байдужим сумом у великих, круглих і чорних, наче маслини, очах.

Зрештою я не витримав, відвів погляд і піднявся. Аделіна не видала ні звуку.

— Вона мовчить… — насилу прошамотів я іспанською. — Така похнюплена… Вона завжди так мовчить?

— Вона сміялась тільки тоді, коли поряд був Джумбо, — відповів з-за спини Педро Суфісьєнтес. А тоді перуанець схопив у півтемряві мою руку і міцно стиснув її трохи вище ліктя: — Сеньйоре, благаю вас, приведіть сюди слона. Хоча б на годину, хоча б на десять хвилин, але приведіть до неї Джумбо. Коли його забирали в Ліму, дівчинка навіть попрощатись не встигла…

Я кулею вилетів на вулицю. Мою довбешку розпирало від суперечливих почуттів, у верхівці стравоходу крутився і совався колючий їжак. Це дратувало мене; я просто не знав, як зараз поводитись, що говорити і що, врешті-решт, вчинити. Артем та його бестія вийшли на подвір’я відразу за мною, але стояли віддалік, крадькома спостерігаючи, як мене розпирає зсередини, наче паровий котел від перегріву.

Тьомик першим набрався духу і проказав:

— Ну?..

Маруся тут-таки смикнула його за руку, мовляв, не пнись поперед батька в пекло, нехай він (я цебто) дійде до кондиції. Батько дівчинки стояв у дверях халупчини, приречено уставившись кудись у безмежжя пустелі. Я старався не дивитися чоловікові в очі… Певна річ, я відчував глибокий сум з приводу Аделіни, мені було страшенно жаль маленьку перуанку, я готовий був зробити що завгодно, аби хоч якось їй допомогти, скрасивши глевке й безрадісне існування, але… викрасти слона? Чорт забирай, це ж не на базар за кульком цукерок сходити!

Спливло кілька хвилин. Артем і дівуля, через яку все й почалося, напружено німували за моєю спиною. Аж ось я обернувся й мовив:

— Тьомо, ти, сподіваюсь, розумієш: ти в моєму житті, наче скалка в задниці…

Тьомик усе зрозумів і заусміхався. Він чудово знав, що такі мої слова означають початок нової грандіозної авантюри, можливо, найбільшої з усіх, які нам доводилося провертати відтоді, як ми стали друзями…

— Я ж казав, він погодиться, — шепнув він до Марусі.

Поки ми їхали назад у місто, я повернувся до Артема і мовив:

— Є дещо, що я хотів би владнати перед початком операції. Кгм… Якщо все завершиться вдало, тобто якщо я доставлю Джумбо в Трухільйо, ти пробачиш мені весь борг, що тягнеться за мною з Мексики: всі десять тисяч баксів.

Напарник скоса зиркнув на мене і зметикнув, що це далеко не востаннє йому доводиться просити мене про послугу, а тому, вочевидь, забажавши залишити за собою хоч якісь важелі впливу на мене, діловито відповів:

— Я згоден тільки на п’ять тисяч.

— Сім тисяч п’ятсот, — я миттєво зробив контрпропозицію.

— П’ять.

— Сім тисяч.

— П’ять, — невблаганно твердив мій напарник. — І це не обговорюється.

— Тоді знаєш що? Я відмовляюсь брати участь у цьому неподобстві! — психанув я. — Викрадайте слона самі.

— Агов, Максе! — захвилювалася Маруся. — Ти ж уже пообіцяв! Так не можна! Це не по-чоловічому! Тьомо, зроби що-небудь з ним… з цим… з цим… уф!

Але Тьомик мовчав. Я теж сердито сопів, хоча згодом не втримався і пробубнів:

— Шість з половиною, паскудо…

— П’ять тисяч і ні центом більше, — уперся хлопець.

Наша білобриса супутниця, широко розплющивши очі, переводила осклілий погляд з мене на Артема, а потім назад, готова не то влаштувати помпезну істерику, не то вхопити якогось дрючка і добряче нас віддубасити. Зрештою я махнув рукою:

— Хай буде п’ять тисяч, нікчемний ти пес!