Максим Кідрук - Навіжені в Перу

— Зажди, зажди! — перебив я дівулю. — Якщо я правильно зрозумів, то слон зараз не в Трухільйо… Слон у Лімі, так?

— Кгм… ну, так.

— А Аделіна де?

Маруся глипнула на Тьомика, наче шукаючи в нього підмоги, а потім опустила погляд. Артем зосереджено мовчав і видивлявся невідомо що на дорозі. Уже тоді, пригадую, я відчув, як холодок неприємного передчуття прокотився по спині.

— Аделіна у Трухільйо…

Поки я хапав ротом повітря, готуючись вибухнути лайкою, дівчина стрепенулася і рішуче поперла у наступ:

— Максе, спочатку вислухай мене, будь ласка, не перебиваючи! Джумбо після банкрутства ніхто не захотів купувати, тому слона відправили в Ліму, а його приборкувач лишився злидарювати в Трухільйо. До речі, звати дресирувальника Педро… Педро Суфісьєнтес, і Аделіна — його дочка… Мати дівчинки померла кілька років тому, і тепер вони живуть самотою на невеликому хуторі неподалік Трухільйо, куди ми зараз і прямуємо. Позбувшись роботи, якій присвятив усе своє життя, чоловік заразом втратив свій єдиний заробіток, — Маруся на хвильку замовкла, — проте не в цьому справа, Максе. Насправді проблема в тому, що маленька Аделіна страшенно любить Джумбо. У вільний від виступів час батько постійно брав її з собою до цирку і дозволяв гратися зі слоном. Вона проводила з хоботним цілі години і зараз просто не може без нього…

Я більше не мав сил стримуватися.

— Йо-ма-йо, красуне! — сердито гарчу. — Я, звісно, розумію, що тебе у школі географії не вчили, але ти хоч раз на карту Перу дивилася? Ти взагалі маєш уявлення, де Ліма, а де Трухільйо?

Кучерява бестія труснула волоссям і однією фразою обеззброїла мене:

— Саме тому ти й потрібен нам, Максе.

Я затнувся, наче язика проковтнув. Підступна дівуля хитро продовжила:

— Якщо хоча б десята частина з того, що розказував про тебе Артем, правда, я думаю, ти єдиний, хто зможе викрасти слона зі столиці і привезти його у Трухільйо.

Я збрешу, якщо скажу, що мені були неприємні її слова. Однак це не міняло суті справи: я все ще не мав ані найменшого бажання вплутуватися в авантюру з викраденням живого слона.

— А не можна просто дати їм грошей, щоб той погонич слонів зводив дівчинку в зоопарк? — з надією пролепетав я.

— По-перше, — втрутився мій напарник, — дівчинка не любить з’являтися на людях, з неї часто кепкують і сміються, по-друге, вона, мабуть, тільки засмутилась би, побачивши слона в неволі, і по-третє, Максе, їй не потрібен звичайний слон, їй потрібен саме Джумбо!

Відповідь Тьомика ще більше заплутала мене, проте я не став нічого розпитувати, оскільки таксист різко загальмував навпроти крихітної одноповерхової халупи, складеної з саманної цегли, яка самотньо стояла посеред пустельного плато.

— От ми і на місці, — приглушено промовила Маруся.

Я вибрався з авто і зайшов на вузьке подвір’я перед халупою, оточене ветхим і неакуратним глиняним парканом. Праворуч на кількох шворочках полоскалися на пустельному вітрі запрана до дірок постільна білизна та простенький одяг, ліворуч стирчала старезна дерев’яна споруда — чи то гараж, чи то сарай. Назустріч нам із халабуди вигулькнув немолодий уже перуанець невисокого зросту. Його обличчя сяяло привітною, хоч і дещо стриманою усмішкою, одначе очі — втомлені й пронизливі мигдалини кольору темного мармуру — видавали людину, яка пережила чимало життєвих бур.

— Педро Суфісьєнтес, — представився чоловік, простягнувши мені порепану руку простого трудівника. — А ви, як я розумію, викрадач слонів?

Я стримано потиснув подану правицю і промимрив щось невиразне у відповідь, побіжно кинувши лютий погляд на своїх супутників.

— Ми прийшли провідати Аделіну, — мовила Маруся іспанською.

Дресирувальник кілька разів щось гукнув убік на незнайомому місцевому діалекті. Певно, кликав дівчинку. Спливла хвилина, він так і не отримав відповіді, через що враз зів’яв і спохмурнів.

— Вона щодень більше замикається в собі, — розгублено пробубнів чоловік. — Відтоді, як забрали слона, Аделіна втратила інтерес до життя… Ходімо, — зрештою проказав він і повів нас у сусіднє приміщення.

В кімнаті царював напівморок, а ще було душно, мов у плацкартному вагоні.

Поволі очі призвичаювалися до темряви. Спочатку я розрізнив два діряві килими на підлозі, ліжко, що підпирало стіну, невелику шафку зі старими дитячими книгами, а потім… побачив Аделіну. Дівчинка сиділа напроти вікна, точніше, напроти того місця, де мало бути вікно, бо зараз просвіт, крізь який мало струменіти яскраве сонячне світло, закривала товста непроникна плахта. Вона м’яла руками якусь просту саморобну іграшку. Сиділа неприродно, нерухомо, мертво на… інвалідному кріслі.