Максим Кідрук - Навіжені в Перу

Коли я пірнав у приміщення станції метро «Шулявська», надворі зірвався навіжений вітрюган і почалася злива.

Не минуло й дня, як Фьодор Михалич видзвонив мене по мобільному:

— Слухайте… кгм… пане Максиме, а ви не могли б зараз приїхати?

За вікном шурхотів тихий дощ. Землисті хмари трохи ворушилися, але, здавалося, майже не рухалися в якомусь конкретному напрямку, надовго зависнувши над містом. Я подумки відмітив, що відповідальний за мої контейнери брокер уперше за весь час нашого спілкування звернувся до мене так чемно й офіційно. Голос у нього звучав якось невпевнено, з сірими нотками відчаю у глибині.

— А що сталося? — питаю.

— Справа у ваших вагонах… тих, що прийшли з Перу. Від них повіває…

— Від них що ?

— Ну вони, тойво, трохи пахнуть… В розумінні — не дуже приємно пахнуть.

Злива періщила цілу ніч, і я зрозумів, що дощова вода просочилася в контейнери, внаслідок чого гуано підмокло і… почало смердіти.

— Оце й усе? — моїй незворушності міг позаздрити диктор на телебаченні.

— Так.

— Документи на вантаж готові?

— Ні.

— Тоді я не бачу сенсу приїжджати, — відрубав я і кинув слухавку…

Наступного ранку мене розбудив настирливий дзвінок у двері. За вікном так само бовталися набучавілі хмари і розмірено капотів дощик, цяткуючи краплями вологи вікно спальні. Спочатку я лиш натягнув подушку на вуха, проте незнайомий візитер не бажав утихомирюватися і продовжував знущатися над вхідним дзвінком, сповнюючи квартирку неприємним дзижчанням. Зрештою я тихенько вилаявся, потягнувся, позіхнув і поплентався в коридор дізнаватися, що за нахаба посмів потривожити мене в таку рань.

Підступивши до дверей, зазирнув у вічко. З протилежного боку, нервово обтрушуючи кітель від дощової води, стовбенів Фьодор Михалич. Я ще раз позіхнув, затим різко розчахнув двері і стомлено подивився на митника. Від несподіванки товстун здригнувся, похапливо зірвав з голови кокарду і виструнчився, наче перед великим начальством.

— Драстє… — пискнув він.

— Чого треба? — замість привітання грубо буркнув я.

— Уважаємий… то єсть, я хотів сказати, пане Максиме… я знову до вас з приводу ваших контейнерів, — запинаючись, бурмотав Фьодор Михалич. Його ліве око страшно смикалось. — Я сильно перепрошую, але вони… кгм… воняють, причому воняють крепко, по-дорослому, і моє начальство… Словом, ми їх наново зважили, і знаєте шо? Контейнери набрали вагу! Так-так! І тепер з інвойсом усе в порядку, — чоловічок тяжко зітхнув і з благанням подивився на мене: — І про тарифний комітет можете забути, ніхто вас не чіпатиме. Просто прийдіть, оформіть документи, заплатіть мито і валіть до бісо… кгм… і забирайте свої банани. Все буде по правилам, чинно і законно, обіцяю. Ви тільки прийдіть, будь ласка…

Я злився. Я був розлючений через упертість цього товстопузого віслюка, через його нещодавнє нахабство, через всю ту іржу, яка роз’їдала зсередини державну митну систему, через увесь той бруд, в якому загрузла країна, але в першу чергу через те, що мене так рано витягли з ліжка.

— Там не банани, — сердито просичав я. — Там лайно.

І захлопнув двері прямо перед носом нещасного митника.

Згідно з українським законодавством, у випадку виникнення між підприємцем та державною митницею спорів, які стосуються розмитнення товару, вантаж, що є предметом дискусії, відправляється на штраф-майданчик, де перебуває до того часу, поки остаточно не вирішиться його доля. По закону митниця не могла просто так узяти й позбутися моїх контейнерів. Після моєї відмови для працівників регіональної митниці лишалося не так багато місця для маневру. Спочатку вони відтягли вагони з гуано у найдальший закуток штрафної площадки, заштовхавши їх під самісінький паркан. Ефект був мінімальний… Наступної ночі, скориставшись темрявою, кілька ініціативних брокерів потай викопали паркан і переставили його на три метри ближче до дороги, намагаючись відтягти контейнери чим подалі від будівлі митниці. Це також не допомогло. Далі за парканом починалася проїжджа частина, а тому штовхати контейнери більше не було куди. Потому вони змінили тактику. Протягом наступної доби на митниці, а заразом і в інших сусідніх будівлях почали похапливо конопатити вікна та двері, набивати паклею вентиляційні канали. Втім, сморід знаходив найменші шпарини і однаково проникав у приміщення.

Час минав. Дощ уже четвертий день лив, як із відра. Гуано кисло й розмокало. Вагони пахтіли на пів-Києва.