Максим Кідрук - Навіжені в Перу

Я мовчки повернувся і знову сів на стілець. Пан Фьодор присунувся ближче і по-змовницьки почав:

— Буду відвертим і прямим, як паровозні колії. Вартість вашого товару згідно з інвойсом — двадцять дві тисячі доларів, цебто у найкращому випадку за розмитнення вам доведеться заплатити тисяч вісім-дев’ять американських грошей… — чоловічок затнувся, переводячи подих, а потім одним махом випалив: — Ви можете заплатити мені шість тисяч і вже завтра забирати контейнери.

Я німував, спопеляючи поглядом співрозмовця. Кадик товстуна кілька разів збуджено смикнувся.

— Добре, п’ять п’ятсот, — заявив чинуша, неправильно потрактувавши мою мовчанку. — П’ять з половиною тисяч баксів — і ніяких проблем!

— А як же тарифний комітет? — обережно уточнив я.

— Забудьте про тарифний комітет! — трохи роздратовано форкнув митник. — Це загальна сума, зразу за все. Я ж говорю: у вас не буде ніяких проблем!

Я знову затих, обмізковуючи ситуацію. Що його робити? Може, справді всучити йому на лапу і не корчити з себе героя? Всі ж ніби лишаються у виграші. Окрім держави, звісно.

— Слухайте, уважаємий, — гарячково затараторив Фьодор Михалич, перейшовши на шепіт, — ви, звісно, можете самі вирішувати свої проблеми з кожною службою окремо, але, повірте, дешевше вам це не стане. Платіть мені, беріть контейнери і дуйте звідсіля, поки я не розізлився.

Є в мене така риса: коли хтось тисне на мене, я починаю опиратися з подвійною силою, навіть якщо така поведінка шкодить мені самому.

— Я подумаю, — крізь зуби процідив я і рішуче залишив кабінет.

Вийшовши на вулицю, спинився. Стояла неймовірна задуха. Гаряче повітря огорнуло мене, миттєво осідаючи на шкірі краплинками сконденсованої вологи. Гіркий запах перегрітого асфальту та теплого пилу затоплював усе навкруг, викликаючи легку нудоту та ниючий головний біль. Ні людей, ні машин навкруги не було. Вицвіле небо на заході затягували важкі чорні хмари, провіщаючи сильну грозу.

Обвівши поглядом вантажний майданчик, я розшукав свої контейнери. Вагони стояли майже в центрі площадки поміж інших сорокафутових боксів, що відрізнялися між собою тільки кольором та написами. Поволі в мозок закралася думка, що я поспішив відмовлятися від пропозиції нечесного брокера, адже якщо найближчим часом я не «витягну» гуано з митниці, фермер скасує підписану зі мною угоду, і я залишуся ні з чим. Звісно, якщо не рахувати двохсот тон підсушеного перуанського лайна.

Неначе прочитавши на відстані мої думки, Фьодор Михалич вийшов слідом за мною надвір.

— Не хочете відкрити вагони? — через спеку він важко дихав, переминаючись з ноги на ногу позад мене. — Подивитеся, як там поживають ваші бананчики, га?

Товстун все ще сліпо вірив, що в контейнерах банани. Сподіваючись, що вигляд добряче підгнилих фруктів вразить мене в самісіньке серце і підштовхне до «правильних» дій, вимагач вирішив пограти на моїх нервах. Мені стало жаль його. Дуже сильно жаль. Бідолаха не усвідомлював, хто на чиїх нервах грає.

— Я думаю, це погана ідея, — стримано відказав я.

— Оп-па! Опаньки! — сплеснув у долоні товстун. — То ми, значить, не хочемо відкривати контейнери?

Михаличу все ще не давала спокою неув’язка з масою вантажу. Чинуша тямив, що за цим криється якась таємниця, але геть не шурупав, яка. Відмова відкривати контейнери остаточно переконала його, що з перуанським товаром точно не все гаразд.

— Чого ж ви мені раніше про це не сказали? — він помахав на мене пальцем, наче на якогось малолітнього бешкетника. — О-о, уважаємий, це ж зразу міняє всю справу. Забудьте про п’ять з половиною тисяч! Якщо хочете, щоб ми не перевіряли товар, щоб ми не перебирали всі ваші бананчики, шукаючи, що ж там заховано між ними, вам доведеться розжитися на дев’ять… десять… Ні! На тринадцять тисяч «зелених»! І ні центом менше!

Від такого неприкритого хамства я замалим не сказився. Я вхопив тлустого митника за барки, підтягнув до себе і проричав прямо в його масний переляканий писок:

— Слухай мене, плішивий телепню! З моїм вантажем усе в порядку — це раз. У вагонах не харчові продукти, а гуано — це два. І присягаюся, воно буде розмитнене як гуано і тільки як гуано, а не як банани, унітази чи пляжні тапочки. Це три! При цьому від мене ти не отримаєш ні копійки!

— Ах так?! — верескнув черевань, кумедно пручаючись і розмахуючи кулачком над головою. — Ах так! Я вам покажу! Я вам покажу гуано! Ти бач, який розумник…

У відповідь я скрутив йому нескладну комбінацію з одного пальця і забрався геть.