Збігнєв Ненацький - Нові пригоди самоходика

Я не лягав спати. Сидів на високому трав'янистому березі озера й стежив за повільною мандрівкою місяця, який виплив із-за Чаплиного острова і тепер висів над тим місцем, де стояв намет пана Анатоля. Хоч місяць був не вповні, ніч стояла ясна.

Франекові набридло невдало рибалити, і він сів поруч мене.

– Хіба так не краще? Спокійніше, безпечніше? – спитав я його.

Франек не відповів. Хлопці його віку або надто швидко й ггряче визнають свою провину і наводять на думку, що не зрозуміли до кінця й не дуже глибоко пережили свої помилки, або з них треба обценьками витягати, що саме їх мучить. Признаюсь, я більше прихильний до других, а до них, мабуть, належав Чорний Франек.

– Розкажи про себе, – попросив я. – Я питаю не знічев'я. Може, якось допоможу тобі?

– Не потрібна мені ніяка допомога. Сам дам собі раду. Мабуть, якось улаштуюся, – відповів він.

«Ще й гороїжиться», – подумав я. А вголос мовив:

– Ну гаразд. Але ж ти можеш щось розповісти мені про себе? Чи твоє життя – велика таємниця?

Він здвигнув плечима.

– Адже ви знаєте, хто я такий. Мене прозивають Чорним Франеком, так, як вас – Самоходиком. Ви справді працюєте в музеї?

– Показати тобі посвідчення? – засміявся я.

– Я хотів би мати таку автомашину, як у вас. І взагалі хотів би бути у вашій шкурі, а не в своїй.

– Що ж, ти можеш змінити шкуру. Власне, я хотів би допомогти тобі в цьому.

– Ет, я дам собі раду, – махнув він рукою. – Скільки класів ти скінчив?

– Небагато. Неповну середню школу. – Не хотілося вчитись.

– Я зовсім не ледачий, – обурився хлопець. – Це з батькової вини. Бо мої батьки розвелися. Двох сестер узяла мати, а мене – батько. Він удруге одружився і має в новій сім'ї троє дітей. Він сам працював, удома були злидні, батько трохи випиває. Тому він мені раз у раз казав, коли тільки скінчу неповну середню, щоб ішов працювати, не сидів йому на шиї. Спочатку я був кур'єром. Це мені обридло, і я поїхав з групою хлопців збирати ягоди в Бескидах. Хлопці були трохи старші за мене, теж така собі ватага. Ми два тижні збирали ягоди, а потім – у «турне» по Бескидах. Обкрадали туристів, ну, ви про це знаєте. Відсидів у виправній колонії. Коли вийшов звідти, мені наказали вчитись на слюсаря. Але це не для мене, не вабить мене така робота. Мені якби якась небезпечна або якась така складна… Як це сказати… Ну, от бути моряком або працювати в міліції. Але скрізь треба мати більшу освіту і чисту репутацію. А в мене була виправна колонія. Потім працював у столярній майстерні, на будівництві, скрізь по два-три місяці. Але не через лінощі кидав роботу. Просто нецікаво, не задовольняє. Тільки чекав літа, щоб вирватися з роботи й майнути з хлопцями в теплі краї, на Озерище. Тут гарно.

Він замовк. Ми почули шум глісера, що наближався до нас.

Хлопець здригнувся, схопився з землі, та відразу ж знову сів. То плив його ворог, чоловік, який переміг його в нерівній боротьбі – сам проти всієї ватаги. Шум мотора все ближчав, здавалося, що глісер уже поряд, хоча його ще не було видно.

Але згодом гуркіт почав стихати. Над великим озером западала тиша, яку порушували тільки кахкання качурів в очеретах, поодинокі виплески риби на воді…

– Ходімо спати, – вирішив я.

Ми сказали один одному «на добраніч» і розійшлися. Він до свого наметика, а я до автомашини.

Хоч мені й дуже хотілося спати, проте заснути не міг. Не спала моя уява. Вона ж бо відігравала неабияку роль у моїх пригодах. Я уявив собі спосіб мислення моїх ворогів, «влазив у їхню шкуру», – так я називав це, – і передбачав їхні дальші вчинки, як гравець у шахи передбачає ходи свого супротивника.

Тепер уява перенесла мене в новий табір ватаги.

І я схопився з постелі. Швидко натягнув светра й штани. Ввімкнув стартер автомашини. Вже рушив з місця, коли Чорний Франек скочив на сидіння поруч зі мною.

– Ви пливете на озеро поглянути на ятір, – сказав він. Видно, і його уява не дрімала цієї ночі.

– Не попливу, а поїду, – відповів я. – Вони почули б гуркіт мотора і плюскотіння води. Ятір у затоці біля того півострова, де й мис Судака. Дорога вздовж берега приведе нас туди…

Ми їхали повільно, бо хоча світив місяць, берег озера ховала тінь молодого лісу, і світло фар могло нас викрити. У якусь мить стало так темно, що Франек мусив вискочити з машини і, прикриваючи долонею засвічений електричний ліхтарик, показував мені дорогу між стовбурами дерев.

Спочатку дорога пролягала вздовж берега, потім окреслювала невелику дугу, трохи віддаляючись від нього, і знову підходила до озера.