Андрій Курков - Улюблена пісня космополіта

Чого я не міг збагнути, так це одного: яке відношення інспектор з правил поведінки може мати до постачання гаража запчастинами.

— Ти вчасно! — бадьоро повідомив мені Айвен, дивлячись на свій годинник. — Познайомся, це Георгій, він тут головний.

Мне Айвен відрекомендував цьому чоловікові в простіших висловах:

— А це наш новий кур’єр! — сказав він і дружньо поплескав мене по плечу.

Через хвилин п’ять я вже тримав у руці ключі запалювання від джипа і слухав настанови головного механіка.

— Швидкість по місту — сорок миль на годину, — інструктував мене Георгій. — За містом — скільки хочеш. У своїх справах можеш їздити, якщо немає інших доручень. Далі сімдесяти миль від міста не від’їжджати — там військові пости і можуть бути неприємності. Жодних документів при собі не мати. За межами міста попутників не брати і, тим більше, в місто нікого не підвозити. Заправлятимешся у військових на східній трасі. Там же забиратимеш пошту для міста. Решта по ходу справи. А поки що можеш покататися, звикнути до машини. Ввечері поставиш джип у дворі. Брама завжди відчинена.

Я підійшов до машини, завів мотор і виїхав з двору.

Їхав спочатку зовсім повільно — все-таки років два за кермом не сидів. На бруківці трясло неймовірно, проте почувався я за кермом упевнено і вже через хвилин десять витискав сорок миль по вузьких вуличках міста.

Машина — завжди гарна іграшка для чоловіка. Тримаючись за кермо, легко забути про все, навіть про жінку. Хоча знову я перебільшував. Про Ірину я думав щохвилини після нашої останньої розмови в кафе. Навіть слухаючи інструкції Георгія, я думав про неї. І, повертаючи з однієї вулички на іншу, я роззирався навсібіч у надії побачити її. Так кортіло побачити її при дорозі, зупинити машину і запропонувати їй проїхатися. Дитячі думки, звичайно, але куди подітися від дитини, що постійно в тобі живе?! Якщо машина — іграшка, то вже той, хто нею керує, просто мусить мати щось дитяче у своїй вдачі. Інакше він не отримає жодного задоволення від цієї іграшки.

Але на вулицях міста я побачив усього лише кілька чоловік — з нових відпочиваючих. Помітивши джип, вони так жваво стрибнули вбік, мало не притислися до стіни дому, виструнчившись, мов за командою. Видно було, що прибули вони з дуже дисциплінованої армії.

Покатавшись у своє задоволення майже всіма міськими вуличками, я поїхав у горішню частину міста.

Я мчав по авеню Цісаря, але однаково весь час думав про Ірину.

Було зрозуміло, що я її втратив.

Було зрозуміло й те, що її коханий герой учора бився проти мене, Вацлава, Тіберія і решти хлопців. І може, він навіть убив когось із наших. Та це не змушувало мене думати про нього з ненавистю. Вчора йшла війна, і можна було вважати цю війну чесною. Ніхто нікого не обманював.

Але засмучувала мене інша думка: не почнись учора революція — не з’явився б і Крістоф зі своїми однополчанами. А тоді би й Ірина не дізналася про те, що він усе ще живий. Та все вже сталося. Невдала революція позбавила мене моїх друзів. Позбавила вона мене й Ірини. І треба було вже забувати про неї. Спочатку треба було забути її ім’я, залишивши лише те ласкаве прізвисько, яким я нагородив її в перший день свого перебування в місті. Нехай залишиться «балериною», нехай запитує про мої бажання, і я розповідатиму їй, що мої бажання зазвичай складаються з гарної кави, збитих вершків з тертим шоколадом і родзинками та інших солодких речей. Нехай ми всміхатимемося одне одному, але посмішки наші мають бути легкі й ні до чого не зобов’язувати. І треба буде повернути їй китайську ширмочку — боюсь, вона мені вже не знадобиться.

Я виїхав на авеню Цісаря і далі, угору ним, поїхав повільніше. Я не хотів так швидко опинитися біля воріт вілли «Ксенія». Я хотів зупинитися перший раз на півдорозі до вілли, там, звідки добре видніється тераса. Я дуже хотів побачити Адель, щоби вона засмагала серед своїх чотирьох пальм. І тільки надивившись на неї, я поїхав би далі й зупинився біля брами. Може, її песик нарешті знайшовся, і якщо він там, він запевне зачує мене і загавкає, звернувши увагу своєї хазяйки на несподіваного гостя.

Попереду з-за будинкових дахів вигулькнула знайома тераса.

Я зупинив джип, став на підніжку машини, та нічого, крім пальм, не побачив.

І через цю невдалу спробу моє бажання побачити Адель ще більше посилилося, і я, залишивши машину, пройшов між будинками з лівого боку авеню і вийшов на стежку, що вела на мусульманське кладовище.