Андрій Курков - Улюблена пісня космополіта

Я роздивився кафе. Бракувало скляної стіни, яка завжди дивувала мене своєю прозорістю. Але усередині все було по-старому. І навіть столики стояли саме там, де й перше.

Я зайшов через відсутню стіну і сів на своє звичне місце лицем до вулиці.

У цьому кафе завжди була якась особлива, розслаблююча атмосфера. Так затишно я більш ніде не почувався. Для мене це місце означало те саме, що для віруючої людини — храм. Тут я завжди був відкритим для сповіді і ладен був слухати сповіді інших. Тут, легко пурхаючи поміж столиків і не шкодуючи усмішок, мешкала моя «балерина».

Але цього ранку в кафе було порожньо і тихо.

Я сидів, впершись ліктями в поверхню стола і опустивши обличчя на долоні. Я згадував минулі дні.

Рипнули двері — хтось зайшов у кафе. Кроки затихли в іншому куті, там, де раніше дуже любив сидіти попередній інспектор з правил поведінки.

Не підіймаючи голови, я покосив оком і побачив двох солдатів. Вони вже сиділи за столом, про щось неголосно розмовляючи.

Всередині кафе раптом щось дзенькнуло, і за ледь чутним клацанням високих каблуків я впізнав її раніше, ніж вона з’явилася. Спочатку вона підійшла до солдатів. Потім до мене.

— Міцнішої кави, — попросив я.

«Балерина» здивовано дивилась мені в обличчя. її ротик був відкритий, наче вона хотіла запитати про щось.

— Ти тут?! — нарешті пошепки видихнула вона.

Я мовчки кивнув.

— Щойно привезли свіжі тістечка… Будеш? Дуже гарний «наполеон».

Я мовчки кивнув.

— Зараз… — прошепотіла вона й пішла.

Хвилини через дві вона присіла поряд.

— Вітаю! — промовив я, підносячи до рота горнятко кави.

— Ти вже знаєш?! — Ірина знову була здивована. — Звідки?

— «У Ірини», — сказав я, показуючи рукою в бік дверей. — То що, не важко бути господинею?

Вона махнула рукою.

— Ніяка я не господиня. Це тільки нова вивіска! Я думала, ти про інше…

— Про що? — запитав я.

— Він був тут, — сказала Ірина. — Залишив листа.

— Він?! — перепитав я не здивовано. — Крістоф?!

— Так.

— Коли?

— Вчора.

— Він був серед… — я не договорив, помітивши, що Ірина опустила погляд.

Було й так ясно, що сюди він міг потрапити лише у військовій формі. Принаймні, вчора.

— Що він пише?

— Обіцяв скоро приїхати. Його рота буде патрулювати місто через три місяці…

На вулиці навпроти кафе загальмувала вантажівка. Я вловив запах вихлопних газів. На бруківку зістрибнуло троє робочих у синіх комбінезонах і стали знімати з кузова широку панель, упаковану в картон і оперезану кілька разів бляшаними смужками. Я впізнав одного з робочих — це він вранці пояснював, як дійти до готелю.

— Що ти робитимеш? — запитала Ірина.

— Їздитиму на джипі, — відповів я машинально, спостерігаючи, як робочі розпаковували свій вантаж.

— Я не про це, — сумно промовила вона.

— А про інше я нічого не знаю, — монотонно проговорив я. — Житиму, напевно…

Коли робочі зняли весь картон, я побачив, що привезли вони нову скляну стіну. Вони приставили її до отвору. Двоє тримали стінку зовні, третій, мій знайомий, зайшов усередину. Користуючись ручками-присоска-ми, вони встановили її в гумові пази, пововтузилися ще хвилини три, підрівнюючи й укріплюючи її. Роботяга, що працював усередині кафе, вийшов на вулицю і, кинувши задоволений погляд на щойно поставлену стіну, помітив мене. Помахав мені рукою, широко всміхаючись. Щось сказав.

Я замотав головою, показуючи вказівним пальцем на своє вухо. Стіна була надто товстою, вона не пропускала звуки.

Він закивав і, ще раз махнувши рукою на прощання, заліз у кузов вантажівки.

Машина поїхала.

Я повернувся до Ірини, та її вже не було поруч.

У дальньому куті все ще теревенили солдати.

Я зачекав кілька хвилин, та Ірина більше не з’являлася. Замість неї, звісно, могла би прийти «балерина», запитати: «чи не бажаю я чого-небудь?» і за хвилину принести кави й збитих вершків. Та я вже нічого не бажав. Треба було йти, і я встав із-за столу, гучно відсунувши стілець.

Повернувшись на вулицю Вацлава, я зайшов у ворота гаража й посеред невеличкого тісного двору побачив Айвена. Він енергійно гомонів із чоловіком років на сорок, одягнутим у чорний комбінезон.

Я підійшов і став ледь збоку, не перериваючи їхньої розмови, а просто чекаючи, коли на мене звернуть увагу.

Розмова стосувалася запасних частин для двох вантажівок, і Айвен твердо обіцяв чоловікові, який виявився головним механіком гаража, що затребувані запчастини наступного дня прибудуть у місто.