Андрій Курков - Улюблена пісня космополіта

Моя ніч тривала недовго. Холод виявився врешті-решт сильнішим за сон.

Ще перебуваючи у стані напівдрімоти, відчуваючи винну важкість у голові, я спробував вирватись із цього холоду і, переборюючи дрож у колінах, піднявся бетонними східцями льоху до виходу й розчинив дверцята.

Низько навислі зірки зазирали мені в обличчя. Теплий, ласкавий, як жіночі пальці, вітерець торкнувся щік, підборіддя.

Густе чорно-синє небо починалося відразу над головою, і я міг дотягтися до нього руками.

Вибравшись з льоху, я присів на лавочку, вкопану в землю біля сараю, і, насолоджуючись південним нічним теплом, знову заплющив очі.

Я не спав і майже не дрімав. Я слухав ніч і чув у ній щось чуже, але не дуже гучне. Може, це був шум учорашнього бою, який все ще дзвенів у моїх вухах і моїй пам’яті.

Невагоме тепло повітряними струменями кружляло навколо мене, заколисувало, як дитину, але водночас пробуджувало у мені бадьорість.

І ясніше здалеку звучали, віддаючись луною, чиїсь розмови і якийсь шум.

Я сидів із заплющеними очима, поки не почув життя, що пробуджувалося. Спочатку це була маленька пташка, яка сховалась у винограді, потім — чайки.

А чорно-синю густину неба вже розчиняли перші сонячні промені, і зірки згасали на моїх очах, спершу піднімаючись високо-високо над землею, а потім щезаючи, так наче хтось витягував їх ниточками вгору, на інший бік неба. Може, просто так, а, може, для того, щоб начистити їх до блиску для наступної ночі.

Місто не спало. Воно і вночі, здається, не спало, а зараз ці самі шуми та голоси лунали ще гучніше.

Проте ні пострілів, ні вибухів чути не було, і мені раптом видалося, що не було ніякого бою. Адже вся вчорашня боязнь вийшла з моєї голови разом із хмелем.

Я піднявся й виглянув надвір.

Кілька чоловіків у синіх робочих комбінезонах копошилися біля двоповерхового будиночка всього в кількох кроках від мене.

— Поспішайте! — говорив один із них, тримаючи на долоні кишеньковий годинник. — Ми повинні все закінчити до прибуття відпочиваючих…

Я вийшов на вулицю, перейшов на інший бік і звідти подивився на робітників.

Один із них, стоячи на дерев’яній драбині, вправляв нові шибки у вікна другого поверху. Двоє інших замащували цементом вибоїни від куль на стіні. Поряд на тротуарі стояла банка з фарбою.

Так, схоже, в місті починалося нове життя, яке нічим не відрізнялося від старого. Тут знову чекали на відпочиваючих.

Ще раз роззирнувшись на всі боки й переконавшись у цілковитій відсутності людей у військовій формі, я неквапно пішов вулицею.

Хвилин через п’ять я проминув ще одну бригаду в синіх комбінезонах, яка старанно займалася знищенням слідів учорашніх подій.

На мене ніхто не звертав уваги, і це додало мені сміливості. Далі я йшов уже твердим кроком, так, як ходив цими вулицями до вчорашнього дня.

— Агов, хлопче! — несподівано окликнули мене.

Я здригнувся, та, озирнувшись, побачив на іншому боці вулиці ще одного роботягу. Це він мене гукав.

— Що? — запитав я його.

— Допоможи, будь ласка! — попросив він, вказуючи рукою на дерев’яну драбину, приставлену до стіни.

Я підійшов. Став біля основи драбини, щоб вона не з’їжджала, а роботяга, повісивши на плече ящик з інструментом і взявши в одну руку квадрат скла, поліз угору.

Дивлячись, як швидко і вправно він працює, я навіть позаздрив. Мені самому ще ніколи не доводилося брати до рук молоток і цвяхи.

— А ти, хлопче, хто? — запитав, спустившись, роботяга. — Відпочиваючий?

— Ага, — я кивнув.

— Ранувато приїхав… — по-простацькому сказав він. — От якби не спішив так, а приїхав би годинки через три — це було б не місто, а цукерочка! Чи вже так стомився, що не міг більше чекати?

— Так, — сказав я. — Стомився.

— Ну нічого, — усміхнувся робочий. — Тут відпочинеш! Тут прекрасне місце. Тільки ось кожного року доводиться приводити все до ладу, шиби вставляти, будинки ремонтувати. Бувають люди як люди — приїдуть, відпочинуть і поїдуть. А бувають, один на сотню, приїдуть і тільки й думають, як би тут назавжди залишитися. Одного не розуміють, що відпочинок не може бути постійним! Та в сім’ї не без виродка… Минулого вересня один чех повстання підняв. Цілий тиждень стріляли. Два будинки довелося наново відбудовувати. І ось учора теж… Та вчора хоч швидко впоралися — добре, що Америка та Росія допомогли, а то б теж без пожеж не обійшлося… А ти хоч місто знаєш?

— Ні, — збрехав я. (Звідки новоприбулий може знати місто?!)