Андрій Курков - Улюблена пісня космополіта

Залишивши фігури в очікуванні гри, відійшов на край даху і поглянув униз. Звична картина відкрилася моєму поглядові: безлюдна вулиця, прикрашена стрілами кипарисів, котрі тяглися вгору.

З іншого краю даху можна було легко оглядати цю частину міста, яка прилягала до моря. І саме море лежало як на долоні, прикрашене повзучими до берега лініями хвиль.

Пролунала автоматна черга, й відлуння відразу ж повторило її кілька разів.

Я напружено дивився на місто, та ніякого руху там не бачив, а стрілянина знову залунала, і знову відлуння підхопило звуки пострілів і понесло їх угору до гірських вершин.

Я крутив головою, не розуміючи, в якій частині міста точиться бій.

І раптом побачив на морі, зовсім недалеко від берега, невелику яхту, що легко розтинала хвилі під напнутим вітрилом.

Підняв гвинтівку. Не для того, щоби вистрілити, а щоб через оптичний приціл роздивитися цю яхточку.

У вузькому окулярі прицілу побачив спину чоловіка, який тягнув на себе шкант. Вітрило переметнулося на інший бік, яхта граційно розвернулася, зробивши правий галс, і на якусь мить я побачив обличчя яхтсмена.

Це був Фелікс.

Заплющивши очі, я легко уявив собі цю яхточку під обстрілом. І це вже був не виплід хворої уяви: з усіх боків лунали постріли, а сонце ластилося променями до моря; дзвеніли розбиті шиби, сиплячись на вистелені бруківки, а теплий вітер змушував яхточку нестися вперед із шаленою швидкістю, зробивши вітрило схожим на живіт завсідника пивниці.

Загуркотіли двигуни далеких машин.

Але обрій був чистим.

Біля набережної прогриміли два вибухи, і я безпомилково визначив: осколочні гранати.

Я знову підніс окуляр прицілу до правого ока і подивився на набережну.

Біля бетонних сходів, що спускалися на пляж, лежав убитий.

Промайнув хтось у військовій формі та заховався за бортиком причалу для прогулянкових катерів.

Я дивився на цей бортик, відчуваючи вказівним пальцем неприємний холод курка.

— Не витикайся! — прохав я подумки цього солдата.

А причалом повільно пройшлася тінь, і я, опустивши гвинтівку, побачив військовий вертоліт, що летів набережною.

— Опір безглуздий! — переконував з вертольота металевий голос. — Ви воюєте проти власних армій! Наказую вам скласти зброю та вийти на вулиці з піднятими руками!

І тут я помітив, як після кількох гучних пострілів розлетілося на друзки скло вертолітної кабіни і сама машина здригнулася, зависла на мить і почала повільно й незграбно розвертатися. Коли вона повернулася іншим боком, в очі мені впав чоловік у цивільному і з такою ж, як у мене, гвинтівкою в руках. Ствол його гвинтівки був скерований кудись униз, і, не відриваючи ока від оптичного прицілу, він повільно повів долонею вниз, показуючи пілотові, що треба ще трохи опуститися. І вертоліт став знижатися.

Якби цей чоловік був у формі, я, може, не оскаженів би так. Але своїм виглядом і самовпевненими жестами він нагадав мені холоднокровного найманого вбивцю з одного фільму, який нам показували у В’єтнамі, і я ривком піднявши гвинтівку і майже не цілячись (прицілюватися було марна справа, бо я відчував, як тремтять мої руки), натиснув на гашетку.

Чесно кажучи, я не сподівався влучити, просто я був у такому стані, що якби я не вистрілив, довелося би ще довго в собі носити цю збуджену злість. Та після пострілу мені миттєво стало легше, і вже зовсім іншим, не знавіснілим, поглядом я побачив, як смикнувся, скинувши руки до голови, пілот вертольота, різко обернувся до нього стрілець у цивільному. А машина, завалившись на бік, летіла вниз, до землі, і через мить, перш ніж вибухнути, накривши гуркотом місто, гвинтовими лопатями, які ще оберталися, викресала іскри з асфальту набережної. Шматки заліза, вирвані вибухом з тіла машини, долетіли й до мого готелю — задзеленчали розбиті вікна і посипалося вниз скло.

Потім на хвилину відновилась тиша — мабуть, і наші, і нападники приходили до тями після загибелі вертольота.

І в цій тиші я майже почув, як тремтять мої руки, як стукає, неначе б’ється в істериці, моє серце. І я жбурнув гвинтівку перед собою, а сам відійшов до шахового столика.

— Вляпався! — думав я, масажуючи пальцями надбрівні дуги, щоби стримати сльози. — Знову вляпався! Знову розділили цей світ на «наших» і «ненаших»!.. Ні, досить! Пішли вони всі д о біса! Це був останній раз, і нехай хоч четвертують мене, хоч акулам згодують, але ніякого стріляючого заліза я до рук більше ніколи не візьму!