Андрій Курков - Улюблена пісня космополіта

— Інспектор з правил поведінки дозволив їм…

— І що там буде?!

— Побачимо! Напевно, щось на кшталт арабської народної гулянки.

— А де?

— На площі святого Лаврентія.

— І така є?! — я здивувався ще більше.

— Так, це єдина площа у місті. Вгору сходами від твого готелю, — пояснив Вацлав. — Знаєш, там є п’єдестал від якогось пам’ятника, і напис на ньому збитий молотком… так ось відразу за ним і вгору. Хвилин п’ять іти…

Наскільки треба бути ледачою людиною, щоб не вивчити це загалом крихітне місто!

Попередивши, що свято арабської культури почнеться через годину, Вацлав захотів запросити туди ще когось із своїх друзів. Він пішов, і я знову залишився сам-один на набережній. Та більше цього дня про гімн я не думав. Я дивився на обрій і чекав обіцяного свята.

Площу святого Лаврентія я знайшов швидко. В її центрі були складені якісь картонні коробки. Я подумав, що це декорації для майбутнього свята.

Біля коробок чергувало кілька хлопців зі східних армій. Вони весело перемовлялися, усміхалися і вряди-годи озиралися на всі боки, перевіряючи, чи збирається народ на свято їхньої культури.

Минуло ще хвилин двадцять, перш ніж площа почала заповнюватися глядачами та учасниками. Підійшов і Вацлав у компанії майбутнього уряду — тими самими хлопцями, що залишалися на вершині передгір’я обговорювати світле майбуття. Потім хтось поклав мені руку на плече. Я озирнувся.

— Привіт! — Айвен усміхнувся. — Теж свята закортіло?!

— А кому не хочеться?! — дружелюбно зауважив я.

— У нас незабаром своє свято буде! — твердо заявив Айвен. — І запам’ятай, головна пісня свята — твоя!

Я кивнув.

— А з цими хлопцями, — Айвен кивнув на арабів, — може, буде важкенько. Я вже говорив з ними, та їх влаштовує тільки ісламська революція з приєднанням міста до Ірану. Нам з ними явно не по дорозі.

— Так, — погодився я. — Ми підемо іншим шляхом.

— О! — усміхнувся Айвен. — І ти історію любиш?!

У центр площі цієї миті вийшов ставний герой і щось голосно сказав, після чого всі араби звели погляди до неба і почали молитися. Коли молитва закінчилася, вони утворили щось схоже на танок навколо картонних коробок і, заспівавши щось повільне, почали повагом ходити колом.

— Дуже схоже на російський танок! — сказав Айвен.

Танцюючі спинились і почали рухатись в інший бік.

А в цей час троє інших представників арабської культури опинилися в середині кола і заходилися діставати з коробок якісь товсті книги, котрі тут же опускали собі під ноги.

Урешті-решт на бруківці площі здійнялася на метри півтора гора книг, обкладена з боків порожніми картонними коробками. Хтось із хлопців вилив на книги щось із каністри і кинув запалений сірник. Одразу ж в небо, охопивши книги, здійнялося полум’я. А чоловічий танок почав рухатися швидше і ритмічніше, і навіть почувся спів.

Айвен співчутливо прицмокнув язиком.

Я обернувся до нього.

— У мене на батьківщині за таку кількість макулатури можна отримати три закордонних паспорти! — сказав він, неголосно обурюючись.

— Три закордонних паспорти?! — Я подивився на сусіда як на трішки слаб у людину.

— Так, — він знизав плечима, не розуміючи, що мене, власне, дивує в його словах. — У нас бракує паперу на паспорти, і тому, якщо ти хочеш їхати за кордон — треба здати 60 кілограмів гарного паперу. А після цього тобі за день виписують закордонний паспорт, і ти собі спокійно їдеш!

Танець тривав далі, але пісня тепер звучала інша. І книжки, згораючи, чомусь поширювали по площі запах палаючих автопокришок.

— Дороге видання, — пояснив хтось і з європейців, — палітурки на каучуковій основі…

— А ти що, видавцем був?! — перепитали цього розумника.

— Ні, палітурником, — відповів він і на цьому розмова урвалася.

— А хоч що там спалюють?! — не втерпів і запитав я у хлопців, що стояли поряд.

— Якусь неправильну книжку про Аллаха, — відповів мені низький хлопець із витатуйованим якорем на передпліччі.

— А що буде потім?

Що буде потім, хлопець не знав.

— Піонерське вогнище! — мрійливо, ніби пригадуючи щось дороге серцю, промовив Айвен. — Взвейтесь кострами, синие ночи, ми пионеры, дети рабочих…

Останні слова він уже співав.

А я запитав його, що таке піонери. Це якась особлива назва для дітей робочих?

— Ні, — він махнув рукою, — це дитяча політична партія на моїй батьківщині. — І зразу ж продовжив цю, судячи з усього, дитячу пісеньку: — Близится эра светлых годов. Быть пионером всегда будь готов…