Андрій Курков - Улюблена пісня космополіта

Так, коктейль з занедбаного ботсаду й виноградного вина був чудовий, такої легкості я в собі не відчував уже давно.

І, неквапно йдучи далі тією ж доріжкою, упивався вишуканістю та досконалістю світу, який ріс довкола.

І знову я подумав про гімн, але зараз ця думка видалася мені такою дріб’язковою, такою незначною на тлі іскристої флори, що якось само собою пішло на цей день із моєї голови слово «гімн», звільнивши мене від роздумів і шукань.

В одному місці я присів навпочіпки і запримітив поміж зелені дерев’яні таблички з вічною латиною імен і прізвищ цього саду. Я сам собі проказав ці імена й згадав слова Ірини про це, що гарні імена не можуть належати одній нації. Ці імена дійсно належали всьому світові, і це підтвердило правоту моєї «балерини». Я навіть придивився до інших табличок, внутрішньо готуючись побачити на одній із них виписане латинськими літерами ім’я ІРИНА, чи ІРИНІЯ, та імена рослин були довші й барочніші, серед них красувалися Артензії, Астрофітуми, Еуфорбії.

Барви, звуки, що обступили мене в цьому місці, були зовсім земними, але так це не скидалося на те, що зустрічав мій погляд упродовж усього попереднього життя, це було інше, неначе є і було дві землі: одна власне ЗЕМЛЯ, а інша — місце проживання ГОМО САПІЄНС, місце, яке заслужив цей вид, стільки ж талановитий, настільки й порочний.

Ідучи далі, раз по раз зупиняючись, дихаючи ароматами орхідей та екзотичних смол, я наблизився до покажчика, який наполегливо радив повернути ліворуч і піти уздовж іншої стежки. На жаль, напис, що колись прикрашав покажчик, зник. Можливо, якби я зміг прочитати цей напис, моя цікавість до вказаного напрямку була б невеликою. Та іржа поверх уже невидимого слова створювала таємницю, загадку, а йти мені було легко, спішити я не спішив, і ось так, навіть не замислюючись, я став на рекомендовану мені мовчазним покажчиком стежку й подерся вгору.

Стежка, втім, не тільки підіймалася, а й приспускалася до моря. Йшла вона приблизно на одному рівні, коливаючись у межах десяти метрів. І привела мене до великого щита перед відчиненою навіки залізною брамою. На щиті було щось намальоване. За вцілілими лініями я зміг визначити, що колись там була зображена тварина, але вгадати — яка саме тварина намальована, — виявилося над мою здогадливість.

Увійшовши у браму, я уткнувся носом в іржавий бар’єр, над яким монументально і, щонайцікавіше, зовсім без іржі, пишався напис англійською мовою: «Тварин не годувати!»

Я підійшов ближче й зазирнув крізь іржаву сітку всередину вольєра. Було зовсім нерозумно сподіватися побачити тут тварин занедбаного зоосаду. Тим більше, що хтось просив їх «не годувати», хтось, хто дійсно не годував їх уже багато років. Та очі мої відшукали колишнього мешканця цього вольєра — великий білий скелет, на якому де-не-де ще трималися шматочки пергаментної шкіри з жмутками шерсті, лежав у правому дальньому куті. Я інстинктивно внюхався в повітря цього місця, будучи напоготові зробити крок назад, якщо відчую відразливий дух гниття, проте повітря було таке саме й навіть видалося мені трохи солодшим, аніж серед орхідей.

Повільно бредучи вздовж вольєрів, що нескінченно змінювали один одного, я відшукував очима білі кістки колишніх мешканців, і тут же йшов далі. Дивне відчуття з’явилося в мені, змінивши радість від перебування в ботсаду. Відчуття-здогад про те, що чоловік, котрий придумав концтабори і табори для інтернованих осіб, був великим любителем тварин і дуже частим відвідувачем звіринців. Може, він любив і людей, може, він любив і людей не менше за тварин. І, можливо, інколи по неділях вирушав із сім’єю на автомобілі до огорожі найближчого табору, і там вони — він, його дружина і двійко зростаючих дітей — гуляли вздовж колючих загороджень, уздовж людських вольєрів, над якими так само височів плакат-попередження: «Тварин не годувати». І, нагулявшись досхочу, він заводив двигун свого автомобіля і віз сім’ю у найближчий ресторанчик, де, перед сімейним недільним обідом, узявши один одного за руки, вже сидячи за столом, вони шепотіли молитву, дякуючи Господові за їжу, дану їм днесь. А потім їли. І щось ще було в них увечері: можливо, театр, можливо, кіно. І так ішло життя, залишаючи занедбану флору цвісти, а закинуту фауну — вимирати.

Пройшовши ще кілька вольєрів, я хотів був повернути назад, аж тут донісся до мене звук, схожий на гарчання звіра. І так несподівано він пролунав у цьому місці, що я спинився наче вкопаний і закляк. І знову почув його, тепер уже чіткіше. І навіть визначив напрям, звідки він долинав. Повільно я розвернувся і прикипів поглядом до вольєрчика, котрий стояв трохи осторонь від решта. І тут же помітив за сіткою порух.