Андрій Курков - Лагідний янгол смерті

Мої нерви, напружені до межі пострілами полковника, ніяк не могли заспокоїтися. І раптом пролунав дзвінкий голос казаха.

— Патрони пакупай! Бо ж кінчилися?

Полковник повернувся до людини-магазина.

Подивився на нього примружено і сумно.

— Скільки хочеш за свої патрони? — запитав він неголосно.

— Три на долар... ай, — казах махнув рукою, — тєбє чотири на долар дам!

Полковник витягнув із кишені спортивних штанів гаманець, вийняв із нього ще один зелений червонець і з купюрою в руках підійшов до людини-магазина. А той уже порпався в баулі, шукаючи потрібний товар.

Дивний деркотливий звук різнув ослаблену тишу. Трель із переливами зависла в повітрі, затихла і знову повторилася. Казах поспіхом витягнув руки з баула, поліз у потайну кишеню і витягнув звідти трубку мобільного телефону.

— Да, да, — сказав він по-російському й одразу перейшов на казахську мову.

Говорив спочатку спокійно, потім нервово й уривчасто. Обличчя його спохмурніло. Нарешті він заховав телефон у відповідну кишеню баула. Задумливо пожував губами, потім повернувся до продажу патронів. Дістав картонну коробочку.

— Слиш, тут п’ятдесят, бери уже все! — сказав він покупцеві.

— Гаразд, а подзвонити даси? Я заплачу.

— Куди пазваніть хочеш?

— У Київ, я швидко...

— Тоді двадцять доларів.

Полковник погодився і, коли отримав телефонну трубку, відійшов метрів на двадцять.

Казах провів його поглядом, потім повернулися на його обличчя сумні думки, певно, пов’язані з телефонною розмовою. Він із жалем похитав головою.

— Щось негаразд? — запитав я. Хотілося бути з ним привітнішим.

— Ай-яй, — казах-магазин кивнув. — Сьогодні в Красноводську скачки на верблюдах... Мій верблюд програв, а я сам ставки брав, панімаєш... Платить доведеться...

Петро здивовано гмикнув, коли почув, у чому справа.

— Ходім, пообідаємо вкупі, — запропонував він казаху. Той подивився на Петра зі здивованою вдячністю.

— Галю, — Петро повернувся до своєї подруги. — Іди до Гулі та зладнайте щось на обід! Скажи, що до нас гості!

Я провів Галю поглядом і намагався розчути бодай щось із телефонної розмови полковника. Але говорив він тихо і дуже зосереджено. Тільки губи ворушилися на його нерухомому обличчі.

Незабаром ми подалися слідом за Галею. Тільки казах вирішив трошки затриматися — сказав, що йому треба зробити переоблік товару і записати все в товарну книгу.

На обід нас чекав сюрприз — рисова каша. Ми вмостилися біля багаття якомога ширше, щоб і полковнику Тараненку вистачило місця, і казаху, коли прийде. Гуля зовсім не здивувалася, коли побачила полковника. Мені навіть здалося, що коли вона насипала рис ложкою в піали, то дала йому більше, ніж іншим.

Коли вигляд рису перетворився на смак і я перекочував приємно-гарячі розсипчасті рисинки на язиці, Петро обережно запитав Вітольда Юхимовича про майора Науменка.

Полковник затримав біля рота ложку, наповнену рисом, потім поклав її в піалу, затиснуту межи ніг. Зітхнув. Озирнувся по боках.

— Я його чудово знав, — неголосно вимовив він нарешті й сам до себе кивнув. — Гарна була людина. Він займався секретними дослідженнями у галузі матеріальних проявів національного духу. У кожній республіці тоді в КҐБ створили такі відділи. Москва виділила чимало коштів на ці дослідження. Більше за інших перепало нам, прибалтам і таджикам. Менше білорусам — там начебто не було чого досліджувати... Я тоді тільки звання лейтенанта отримав і був скерований у його відділ...

Усі, навіть Галя з Гулею, уважно слухали полковника й зовсім забули про рис. І полковник, коли помітив це, на мить замовк.

— Ви їжте, бо захолоне, — сказав він м’яко. Тоді прослідкував за тим, щоб ми знову взялися до рису, який і справді вистигав, та повів далі: — Відділ проіснував недовго... Може, рік-півтора. Було дуже цікаво: ми вивчали затаєний український фольклор, міфологію, старі видання й рукописи. Навіть архівні матеріали царської охранки — виявилося, що й тоді це питання цікавило таємну поліцію. Викликали з таборів націоналістів і вели з ними бесіди... Стежили і за гуртами безпечних націоналістів, і за гуртом Гершовича, — полковник на згадку цього прізвища подивився на мене. — Вже тоді ми вийшли на кілька так званих священних місць в Україні. Зазвичай таке місце розташовувалося біля самотнього старого дерева — липи, верби чи дуба. А на півдні, в Херсонській області, в Миколаївській, — біля скитських курганів. Ми визначили закономірність: у селах, які розташовані поблизу таких місць, злочинність була в декілька разів меншою, ніж загалом по Україні. Середній рівень розумового розвитку був вищий. Багато інших показників теж підкреслювали відмінність мешканців таких сіл від решти... Звісно, всі дослідження здійснювалися під грифом «таємно». Усі записи й обґрунтування у нас одразу забирали і спрямовували в Москву. Я у той час іще не усвідомлював важливості цих досліджень. Пам’ятаю тільки, що майор Науменко щось дізнався про матеріальні прояви українського національного духу в Казахстані. Він зробив запит у Казахське КҐБ і спочатку навіть отримав підтвердження. Казахи ладні були співпрацювати. Але несподівано з Москви прийшов наказ розформувати відділ, а всіх його співробітників перевести в різні міста, щоб не дати можливості продовжувати роботу в команді з власної ініціативи. У мене на той час ініціативи не було — я був старанним молодим офіцером, який мріяв про кар’єру в держбезпеці. Але попри це майор Науменко не міг не викликати в мене захоплення і поваги. Людина блискучого розуму, кришталевої чесності... Після закриття відділу його викликала Москва в центральний апарат КҐБ, та коли до його будинку під’їхала службова машина, в якій він і повинен був їхати на вокзал, з’ясувалося, що він зник. Налякана дружина показала шоферу записку, де він писав, що збирається у відрядження на два тижні... Ви не можете собі уявити, що діялося на Володимирській! Керівництво добу не могло вирішити, що саме повідомляти в Москву. Обласні відділи буквально прочісували ліси, села, всі місця, де він бував у зв’язку з дослідженнями. Перевіряли всіх його знайомих і родичів, але його ніде не було. Зрештою начальство постало перед вибором: або оголосити, що він зрадник, який утік за кордон, або повідомити у Москву, що він серйозно захворів і раніше, ніж за два тижні, не приїде. Але у будь-якому разі було зрозуміло — без неприємностей не минеться.