Андрій Курков - Лагідний янгол смерті

— Ти ще матимеш час усе це осмислити, — по-батьківському згорда промовив полковник Тараненко і перевів погляд на мене. — Нам усім іще належить багато чого осмислити...

— А як ми вчинимо з майором Науменком? — запитав я.

— Якнайкраще... Треба поховати з почестями...

Звук роздертого паперу відірвав мене від думок про майора Науменка. Краєм ока я побачив, як Галя розірвала упаковку на одному «Снікерсі», потім розламала його навпіл і половинку простягнула Гулі.

Вечір настав непомітно. До місця розкопок ми не поверталися, та й узагалі по обіді не розмовляли, наче будь-який сенс нашої спільної справи зник. Кожен був сам по собі. Петро час від часу підгодовував багаття убогим пустельним хмизом, хоча тринога стояла з голим гачком — порожній казанок лежав поруч на піску. Спочатку я хотів зробити Петру зауваження, адже пустеля навчила мене економити все — і воду, і хмиз. Але очі Петра були настільки задумливі та сумні, що я не зважився його турбувати. Наді мною теж висіла похмура хмара почуттів та думок — і оповідь полковника про трагічну долю майора Науменка, і моє майбутнє, яке ще далі заглибилося в туман, — все породжувало тривогу. Я раптом відчув заздрість до всіх людей, що живуть одноманітно: буденність їхнього життя, яке складається з робочої п'ятиденки, батьківських зборів і раз на тиждень звареного борщу, була немовби гарантією стабільного і такого ж одноманітного майбутнього та спокійного життя. Але геть! До чого вона мені, ця одноманітність! Я припинив скиглити. Я ніколи не прагнув до спокою і щоразу отримував винагороду за його відсутність. Спокій породжує тільки тишу й самотність.

Я задумався про Гулю. Хоча я і був подарований їй батьком, вона стала найдорожчою нагородою за моє небажання спокійного життя.

Я озирнувся, відшукуючи її поглядом. Вона перекладала щось у своєму подвійному баулі, сидячи на піску до мене спиною. Її смарагдова сукня-сорочка у вечірньому прогрітому повітрі відливала перламутром.

«Моє майбутнє тепер із нею, і воно вже не моє, воно — наше, — подумав я, не відводячи погляду від її спини. — Ми тепер завжди будемо разом, і те, що ми настільки різні, вбереже нас від одноманітного спокою сімейного життя. Де ми житимемо? Звісно, в Києві... Там, де є житло...»

Думки про Київ повернули стан тривоги. Мені хотілося якомога швидше дістатися туди, додому, але водночас виник і страх, страх радше за Гулю, ніж за себе. Я теж був беззахисний, але моя безпека хвилювала мене значно менше. Я збирався повернутися до Києва з дивно коханою жінкою. Я ще не до кінця усвідомлював, як я кохаю її. Я тільки знав, що вона — найдорожче, що є в мене. Для безтурботного життя будь-коли потрібна тільки одна умова — бути нікому не потрібним, тобто — висловлюючись сучасною мовою — не висуватися. На жаль, із самого початку я висунувся і, здається, занадто сильно. Якби так далеко висунулося з гнізда якесь пташеня — воно давно б уже впало і його би з'їла кішка.

«Може, не Київ? Може, Астрахань чи будь-яке інше місто, де можна спочатку влаштуватися вдвох без нічого, в якомусь гуртожитку, а далі вже оправляти своє життя в гідну рамку? Ні, — розумів я. — Усе це — лиш фантазії. Я не можу не повернутися додому. І не варто самого себе лякати раніше, ніж треба, — може, ті, кому я споганив торгівлю „дитячим харчуванням“, уже лежать під землею на санітарній глибині в півтора метри? Може, і ті, хто вклав їх туди, теж лежать поруч і тільки датами смерті на мармурі пам'ятників відрізняються від перших?»

Життя завжди цікавіше, ніж смерть.

Я роззирнувся. Галя сиділа на своїй підстилці та щось вишивала. У сутінковому повітрі я помітив тільки клубок червоних ниток у неї на колінах. Дивна ідилія, що виникла цього дня по обіді, і насторожувала, і зворушувала мене одночасно. А де полковник? Я ще раз роззирнувся навсібіч. Його ніде не було. Може, він спустився до мумії?

Мене вела цікавість, і я вийшов на край піщаного пагорба та кинув погляд униз. Сонце вже не потрапляло своїми ослабленими променями на місце наших пошуків. Я розрізнив унизу чорну мумію, але полковника Тараненка видно не було. Спантеличений, але не більше, я повернувся до багаття. Присів поруч із Петром. Прислухався до тріску вогню.

— Петю, — промовив я хвилин за п'ять. — Я хочу поговорити з тобою...

Петро звів на мене запитальний погляд. Його обличчя було освітлене зблисками вогню, який підкреслював його опущені до підборіддя чорні вуса.

— Ти знаєш, — почав говорити я, — мені здається, що ми з Гулею тут зайві... Це більше ваша справа, твоя, Галі й полковника... Я відчуваю, що... як би висловитися? Я — росіянин, Гуля — казашка. Я тільки зараз почав усвідомлювати, що для вас — це доторк до святого...