Андрій Курков - Лагідний янгол смерті

— Десять доларів.

Полковник посміхнувся.

— А я тобі скільки даю? — запитав він і підсунув купюру ледь не під ніс казаха.

— Десять, — кивнув казах, приймаючи банкноту. Тараненко склав бляшанки у стос і взяв у руки. Підійшов до мене. Поклав консерви на пісок і раптом подивився на свою правицю, в якій і дотепер тримав пістолет.

— Тьху, — промовив. — А я ж то думаю, шо це рука болить...

Він розстебнув «блискавку» на своїй адидасівській курточці й уклав пістолет у кобуру, що висіла ліворуч під пахвою. Зашпилив «блискавку» та звернувся до мене:

— Скажи, ти ж із Києва один поїхав! Звідки казашка взялась?

— У пустелі знайшов, — відповів я полковнику. — Заснув сам, прокинулися вдвох.

Полковник усміхнувся, потім обвів поглядом край розширеного розкопу, діаметр якого сягав уже метрів десятьох. Побачив мумію.

— А це шо? — запитав він.

— Мумія, — відповів я. — Стара. Від неї корицею пахне...

— Корицею? — Полковник зробив крок до мумії. — Корицею...

Він важко зітхнув.

Я поглянув на Петра, який стояв розслаблено, спостерігаючи за полковником. Праворуч від нього спиною до нас, не звертаючи анінайменшої уваги на все, що відбувалося, навпочіпки сиділа Галя і далі осипала край ями.

«Так, — подумав я. — Щось наш полковник вже ні на кого не наводить страху...»

А полковник тим часом присів перед мумією, роздивився її уважно, принюхався. Тоді помітив муміфікований член. Судячи з того, що жодних запитань не поставив, сам усе зрозумів або зробив висновки, які його цілком задовольнили.

— Тут наче все вокруг корицею пахне, — промовив він задумливо, зводячись на повен зріст. — Сильний запах... Дуже сильний...

Я принюхався. Чи то мій ніс уже так звик до цього запаху, що сприймав його за чисте повітря, чи то нюх полковника був гострішим за мій.

— Сильний... — повторив він задумливо, і я раптом збагнув, що має на увазі полковник Тараненко — те, що цей запах кориці володіє якоюсь таємничою силою, і саме ця сила змінила Петра, пом'якшила його характер, забрала його насторожену агресивність. Сила українського духу, що передавалася цим запахом, який раніше викликав у мене асоціації виключно кулінарного плану, — ось та сила, яку відчував на собі полковник.

— Петре, поглянь! — пролунав раптом голос Галі, негучний і здивований.

Петро присів поруч із нею навпочіпки, й вони обоє щось розглядали. До них підійшов полковник, зупинився. Я теж поквапився до місця чергової знахідки.

Галя тримала в руці годинник зі шкіряним ремінцем. Петро взяв у неї річ, очистив від налиплого піску, придивився до циферблата.

— «По-бє-да», — прочитав він на циферблаті, потім покрутив у руках, розглядаючи. Його обличчя відбивало повне нерозуміння.

— Петре, там щось на задній стінці, — сказав я, коли помітив вигравіюваний надпис.

Він підніс годинник до очей, примружився — сталева стінка блиснула на сонці.

— «Майору Науменку Віталію Івановичу від товаришів по службі. Київ. 1968 рік», — прочитав він.

Я озирнувся на мумію. У мене виникла підозра, що між годинником і мумією існує зв'язок. Чи ж це не сам майор Науменко? Хоча хто він такий і що тут робив?..

Полковник мовчки взяв годинник із рук Петра й несподівано різко відійшов убік. Відвернувся. Завмер, стоячи спиною до нас. Мені здалося, що плечі його здригнулися.

Петро теж подивився на спину полковника. Ми перезирнулися. А Галя так і лишилася біля краю розкопа. Її, схоже, не цікавили справи чоловіків.

Я почув звук «блискавки», яку розщібали, побачив піднятий лікоть правої руки полковника. Напружене очікування скувало мене — я усвідомив, що полковник дістає з кобури пістолет. Якщо він зараз різко розвернеться і почне стріляти — нам гаплик. Професійний військовий із такої відстані всіх трьох покладе за лічені секунди.

«Добре, що Гулі тут нема», — встиг подумати я, і тишу рознесло на шматки лункими пострілами.

Я здригнувся, проте лишився стояти. А полковник, піднявши правицю з пістолетом і спрямувавши цівку в небо, зробив іще кілька вистрілів. Потім опустив руку і схилив голову — мені добре було видно його міцну потилицю.

Тиша дочекалася, поки відлуння пострілів затихло, і знову посіла своє місце. Ми стояли нерухомо.

Полковник Тараненко повільно повернувся. У його очах стояли сльози, але гладенько поголені щоки були сухими. Він подивився крізь нас, наче нас поруч не було. Підійшов до мумії, постояв над нею мовчки. Став навколішки.

Мені здавалося, цю траурну тишу ніколи ніщо не порушить. Вона неначе оскляніла, ця тиша. І одночасно зростала напруга. Тиша зависла над нами дамокловим мечем, який здіймався дедалі вище, і при цьому збільшувався в розмірах. Що буде, коли він обрушиться? Чим вибухне ця тиша?