Андрій Курков - Лагідний янгол смерті

Я вже ясно пригадував ті кілька моментів із минулого, коли ми навіть не те щоб стикалися, а просто помічали одне одного. Точніше, тепер я вже розумів, що вони за мною стежили. Це вони весь час потрапляли мені на очі і на Софійському майдані під час мітингу, і потім, коли я вже підходив до свого будинку. Але як вони опинилися тут, у казахській пустелі? Чи ж не їхні сліди супроводжували мою мандрівку з моменту висадки на каспійський берег зі шхуни «Старий товариш»?

— Ви хоча би представилися! — намагаючись говорити якомога природніше, звернувся я до них.

— А чого представлятися? — знизав плечима чорнявий. — Я — Петро, а вона — Галя. Ось і все представлення.

— То ви що, від самого Києва за мною стежили? — далі запитував я, бо хотів якнайкраще зрозуміти, що відбувається і які в них плани.

— Ні, навіщо... — говорив Петро. — Ми ж відали, куди пан їде. От і вийшли назустріч... Такі справи...

— А для чого треба було мене зв'язувати?

— А якби пана не зв'язали, то й гутірки супокійної не було б... А так ось гомонимо по-людському... От якби твоя казашка не дала драла, то б усі вчотирьох побалакали... Ну, а так утрьох доведеться...

— Ну, і про що ви побалакати хочете?

— Про що? Та про тебе. Про те, як ти, москаль-чарівник, дещо цікавеньке рознюхав і чомусь нікому про це не писнув... Усе урадив собі загарбати... На святе для нашого народу зазіхнув! Та за одне це тебе вколошкати замало! — несподівано підвищив голос Петро.

— Тихше, тихше, — почала його заспокоювати Галя. — Каміння-бо посиплеться! — і вона вказала поглядом на гори.

— Нічого я ні від кого не приховував, — сказав я. — Навпаки, хотів усе додому, в Київ привезти...

— Не плети дурниць, — махнув рукою Петро, вже вгамувавшись. — Повіз би туди, де тобі ліпше б заплатили!

Денна спека починала мене втомлювати. Я сидів зі зв'язаними руками і ногами на підстилці. Поруч, біля маленького багаття з нашою триногою і казанком, метушилася Галя, а Петро кудись подався. Я подумав, що безглуздо не скористатися відсутністю чоловіка й кинув уважний погляд на чорнокосу жінку.

— Пробачте, — сказав я. — У мене руки заніміли... Ви не могли б хоча б на п'ять хвилин розв'язати їх?

Галя повернулася, на її гарненькому вилицюватому обличчі з'явилася посмішка.

— Спершу руки, а відтак і ноги затерпнуть... А мені що, гасати за тобою? Ні... — і вона знову повернулася до казанка, в якому вже щось варилося. — Ось зараз нагодую тебе й миттю легше стане... — додала вона, вже не дивлячись на мене.

Я кивнув собі. Схоже, з цією Галею не так просто було домовитися.

— А Петро де? — запитав я за кілька хвилин.

— Петро? Хутко прийде. Наші бебехи забере й прийде...

Я впав на бік — балансувати на п'ятій точці було вже боляче. Очі мої почали заплющуватися — чи то від безсилля, чи то від вимушеної нерухомості мене хилило в сон. Я би й заснув, напевно, якби раптом у ніс не вдарив якийсь знайомий запах. Розплющив очі й побачив просто себе на підстилці казанок із гречаною кашею. Поруч сиділа Галя, тримаючи в руці алюмінієву ложку, наче з радянської їдальні, й дивилася мені в обличчя.

— Дай я тебе нагодую, — сказала жінка. — Ти лишень сядь, позаяк отак не зможеш.

Я слухняно ліг на спину та рвучко сів. Миттю біля мого рота з'явилася ложка з гречаною кашею.

— Роззяв рота, — наказала Галя.

Каша була загарячою.

— Хай вистигне, — попросив я.

— От бевзь! Зараз Петро прийде і взагалі нічого тобі не перепаде! — і друга ложка з паруючою кашею зависла біля мого рота.

Цей обід нагадував катування. Я хапав ротом повітря, сподіваючись, що хоч би так каша трошки вистигне, перш ніж я її проковтну. Але повітря було теплим і солоним. Зрештою я вже не міг їсти і, щоб уникнути даремних пояснень, просто перевалився на інший бік і таким чином опинився за спиною Галі, яка мене годувала.

— Ти чого? — запитала вона здивовано, — Хіба не смакує?... Ну, як собі знаєш!

У моєму роті все палало. Язиком я скочував у грудочки слизову, яка відшарувалася через опік, і випльовував їх на підстилку. Але цей біль потихеньку вщух, і я заснув.

Збудив мене голос Петра, який повернувся. Я лежав так само нерухомо й вдавав із себе сплячого, але дослухався до їхньої розмови.

— І на біса було стільки харчів із собою тягнути? — обурювався Петро. — Ми що, в голодний край їхали?.. Він їв?

— Авжеж. Я йому каші дала... Не лаявся, такий сумирний, як теля...

— А що, як тебе запетлювати — ти хвицатися зачнеш? Га?.. Я копачку приніс... Копачки тут якісь малі, мов для дітей!