Андрій Курков - Лагідний янгол смерті

Моя енергія потребувала виходу, і я, розставивши ноги на ширину плечей (підкоряючись давно засвоєному від ранкової радіозарядки інстинкту) заходився розмахувати руками. Потім довго присідав, нахилявся у різні боки. І все з однією метою — відчути себе хоча б трішечки натомленим. Але це було не так легко. Енергії наче додавалося після кожного помаху рук. Я припинив зарядку, знову озирнувся. І побачив Гулю, яка вийшла з-за одного з відрогів, які занурювались у землю.

Вона несла хмиз. На ній була салатова сорочка-сукня. Жінка рухалася повільно. Цей легкий етерний жмут сухих гілочок і стебел здавався каркасом для нижньої кулі якоїсь снігової баби. А язики кам'яних відрогів, які накладалися один на одного і зрештою самі собою зникали, на задньому плані виглядали майстерною декорацією до постановки цього, вочевидь, давнього епосу. Епосу, в якому все лишається непорушним: і гори, і пісок, і вродлива казашка в яскравому вбранні. І тільки мандрівник, до якого вона прямує, є чимось непостійним, мінливим — як сільська електроенергія. Краса непохитна, вічна. Лише ті, хто бореться за неї, за володіння нею, — вони гинуть, зникають, губляться в пісках. Моя присутність у цій постановці справляла певний модерністський ефект. Я не боровся за володіння красою. Я взагалі не боровся. Мене врятувала верблюдиця Хатема, і зрештою мене подарували, попередньо в мене ж запитавши дозволу. Подарували красуні Гулі, наче віднині я мусив її прикрашати.

Я подумав, що все це, весь цей нескінченний епос мені вельми до вподоби. Мені навіть хочеться, щоб він справді не закінчувався. Щоб цей світ, у якому ми зараз перебували, яким ми мандрували, пориваючись уже радше до умовної, ніж до реальної мети, залишався моїм світом, красивим, суворим і чимось жорстоким. Щоб цей світ не випускав мене за свої кордони.

Від сірника загорівся хмиз, над яким повис казанок. Гуля скатала свої висохлі сорочки-сукні й заховала в баули. Сонце піднялося над горами. На баул виліз хамелеончик Петрович і завмер, витягнувши шию до неба.

Коли ми випили чаю і розкатали на язиці кілька солоних сирних кульок, попрямували далі звивистою стежиною, яка повторювала криву лінію кам'яних язиків, які ховалися під землю.

Ішли довго, тільки одного разу зробили привал, щоб напитися з каністри води.

Сонце вже сідало, а гірські відроги все не закінчувалися.

І знову була ночівля у вузькій ущелині між двох кам'яних язиків. І ніч була тиха й зоряна. Тільки ранок виявився недобрим. Ще уві сні в мене якось занили руки, наче затиснені в зап'ястках. А коли прокинувся — збагнув, що руки дійсно зв'язані за спиною.

І лежав я на животі, впершись носом у маленьку розшиту ромбиками Гулину подушечку. Я покрутив головою, ще навіть не здатний відчути страх. Я був лишень збентежений і здивований.

Повернувся на бік, потім згрупувався і не без зусиль усівся «іваном-покиваном» — ноги теж були зв'язані. Обдивився. Гулі знову поруч не було, але на піску навколо підстилки виднілося чимало людських слідів.

«Невже це Гуля мене зв'язала? — майнула божевільна думка. — Я просто набрид їй, ось вона й вирішила піти геть, а щоб не наздоганяв — зв'язала...»

Не встиг я додумати — звідкись почулися два голоси, чоловічий і жіночий. Спочатку вони звучали невиразно, але що більше наближалися, то краще розрізнялися слова, і я, на свій превеликий подив, почув щиру українську мову...

— Що ж ти, дурню, не втримав, га? — запитував жіночий голос.

— А сама ти? Що? Чом не побігла? Все хіба я! — відповів чоловічий.

Із-за найближчого відрогу ця парочка виринула так несподівано, що мене пересмикнуло. З моїх грудей вихопився чи то наляканий видох, чи то стогін — я впізнав ці обличчя. Але поки до мене доходило, де я їх бачив, вони теж зупинилися за два-три метри і дивилися на мене недоброзичливо й замислено, наче саме вони зараз вирішували, що зі мною буде далі.

Ця пауза затягнулася на кілька хвилин. Потім чорнявий гостроносий парубок нахилився наді мною — мені здалося, що він хоче мене дзьобнути, бо тягнувся він до мене саме носом. Але виявилося — він принюхувався до мене.

— Бач! — повернувся він до своєї подруги. — Всеньке тіло цинамоном пахне, а одна рука — кав’яром! То він, либонь, тією рукою до російського капіталізму діткнувся!

Його чорнява супутниця посміхнулася.

— Чого вам від мене треба? — запитав я, намагаючись послабити мотузку, яка стягнула мої зап'ястя за спиною.

— Та нічого, не мордуйтеся даремно, — посміхнувся чорнявий. — Побалакаємо, може, щось укупі зробимо, щось хосенне для вітчизни...