Андрій Курков - Лагідний янгол смерті

Галя кивнула на сумку після багаття.

Сонце починало припікати. Я теж зголоднів, і думка про кашу відірвала мене від високих міжнаціональних матерій.

Потім ми годували з ложечки Галю і Петра, а далі зручно всілися й поїли самі. Запарили чаю, і знову кожен працював «на два роти», встигаючи і сам відсьорбнути, і піднести піали до вуст полонених. Гуля дістала сирні кульки та пригостила ними Петра і Галю.

Трошки розморені їжею і сонцем, ми втратили відчуття ранкової бадьорості й, певно, ладні були заснути, але тут Гуля рішуче звелася на ноги. Розправила на собі яскраво-салатну сорочку-сукню.

— Треба йти, — сказала вона.

На обличчях полонених читалася втома.

— То що, розв'язати їм ноги? — запитав я Гулю. Вона замислилась.

У тиші вчувся мені ледве помітний шепотливий рух піску — голос пустелі. Я озирнувся на кромку піску, який сухим морем лизав кам'яний берег гір. Жодного руху видно не було, але я вже знав, що повільний плин піску, як і повітря, невидимий і невідчутний.

— Послухай, — долинув голос Петра. — Може, добалакаємось бодай якось... Ну так, щоб укупі? Але щоб без усіляких там москальських коників!

Я озирнувся. Важко зітхнув — мені здалося дивним, що не я йому ставлю умови, за яких він буде розв'язаний, а він мені.

— Ну то як? — запитав він, перечекавши хвилину.

— Знаєте що, — знову зітхнувши, відповів я. — Домовмося так: я вас розв'язую, але за умови, що не тільки ніяких «москальських коників» не буде, але й ніяких «хохляцьких»!

Петро пожував губами, наче ухвалював якесь дуже важливе рішення.

— Згода, — нарешті видихнув він. — Розв'язуйте!

Я знову подивився на Гулю. Вона кивнула.

До вечора ми подолали не більше десятьох кілометрів. Ішли мовчки. Кожен тягнув свою поклажу, але в нас речей виявилося набагато більше. Проте ні Петро, ні Галя своєї допомоги не запропонували. Петро ніс на плечі невелику лопату, а в лівій руці — сумку з довгими лямками, яку за бажання теж можна було закинути на плече.

Коли спека спала, ми зупинилися і поклали речі в одне місце.

— Я піду по хмиз, — сказала Гуля.

Щойно Гуля відійшла метрів на п'ятдесят, Галя кинула на Петра запитальний погляд і попрямувала слідом. Ми з Петром залишилися наодинці. Обидва мовчали. У мене не було бажання починати розмову першим, і, вочевидь, ця відсутність бажання була обопільною. Петро закурив свою люльку.

— Ще далеко? — несподівано запитав він.

— Не знаю. Ви-то самі звідки йшли?

— Від Форту-Шевченка.

— А скільки до нього?

— Зо дві доби.

— Два дні, чи що?

Петро кивнув.

— Але ж місце саме біля Форту-Шевченка, — сказав я. — «За три сажні від старої криниці в бік моря».

— Це я вже чув. Але ж нема там жодної старої криниці...

— Раніше була. Треба шукати.

— Ось і шукатимеш.

Я подивився Петру в очі. «Дарма я його розв'язав, — подумав. — Добром цей „джоінт венчер“ не закінчиться».

Незабаром повернулися Галя і Гуля, кожна принесла по оберемку убогого пустельного хмизу. Розпалили багаття, поставили над ним триногу з казанком. Жінки хазяйнували мовчки, але злагоджено, і я цьому дуже здивувався. Помітив я і кілька зизих поглядів Петра, які він кинув на свою подругу.

Знову їли кашу на вечерю. Мовчки. Пили чай. Уже темніло, але щось утримувало нас від сну. Чи то бадьорість, чи то острах опинитися посеред ночі зв'язаними і знову гратися в бранців. Сиділи мовчки, і раптом Галя заспівала української пісні. Її голос звучав у цьому пустельному місці дивно і по-чужинському, але красиво. Вона співала про козака, який пішов на війну з турками і там загинув, і про чорняву красуню, яка так і не дочекалася свого чоловіка.

Після української пісні пауза була недовгою — раптом, зовсім несподівано для мене, негучним приємним голосом заспівала Гуля. Вона співала по-казахському; і мелодія, і голос дуже витончено гармоніювали з цим піском і горами. Я згадав пісню її сестри Наташі. Звісно, Наташа мала голос яскравіший і сильніший, але Гулина пісня володіла силою емоційного гіпнозу. І я завмер, слухаючи й не розуміючи слів. Вона співала довго, а коли замовкла — тиша ніби набула іншої якості, вона стала білішою та чистішою.

— А про що це ти співала? — запитала Галя.

— Це пісня про дві сім'ї кочівників, які зустрілися на один день у пустелі. В одній сім'ї був син, а у другій — донька, які покохали одне одного з першого погляду. Але їхні батьки зв'язали кожен свою дитину і роз'їхалися в різні боки. І коли їх віднесли верблюди далеко одне від одного, сказав батько своєму зв'язаному сину: «Коли я був таким, як ти, я теж покохав доньку кочівника, який зустрівся нам на шляху. І так само зі мною вчинив мій батько. Я довго переживав, але потім забув про своє горе. А потім батько знайшов мені наречену, і ми були з нею щасливі. А якби було по-іншому — в нас народився би не ти, а хтось інший». А мати дівчини розказала таку ж історію про себе, про те, як вона переживала довгі роки, а потім вийшла заміж за рішенням свого батька. І тільки одного не помітили батько закоханого хлопця і мати закоханої дівчини. Вони не впізнали одне одного, адже саме вони багато років тому зустрілися ось так на один день у пустелі, і їх так само, як і вони своїх дітей, зв'язаними розвезли батьки.