Андрій Курков - Лагідний янгол смерті

«О, так! — раптом підказала думка. — Сьогодні ж субота! Хоча просто вихідного дня нібито малувато для патріотичного прикрашання міста?»

Міркуючи так, я простував якоюсь вулицею. Потім, із самої цікавості, прочитав, що йду я вулицею Тольятті. Десь над головою гучно розчинилося вікно — я механічно підвів голову і побачив, як немолода жінка махнула по вулиці сонним поглядом, наче мітлою. Махнула і знову сховалася, лишивши вікно відчиненим.

Місто прокидалося. Попереду з'явився транспарантик, що висів над порожньою вулицею.

«Ну ось, — зрозумів я, — на свято потрапив. Може, й мені з їхнього свята щось перепаде?»

Але місто ще відпочивало, хоча на моєму годиннику стрілки зустрілись і показали за десять десяту.

Хвилин за п'ятнадцять я побачив живу людську чергу, що впадала у відчинені двері хлібної крамниці. Коли я підійшов до черги, по обличчях її членів пробігло занепокоєння, і майже одразу я зрозумів його причину — із надр крамниці громовий жіночий голос повідомив, що булок більше нема. На моїх очах сконцентрована крива лінія черги розпалася, і люди-атоми помчали в двох протилежних напрямках. А ще хвилини за три, озирнувшись, я вже не бачив ні залишків черги, ні відчинених дверей крамниці — позаду лежала пустельно мертва вулиця.

— Ну, гаразд, — сказав я собі голодному, — на свята зазвичай розгортають вуличну торгівлю, тож я щось з'їм, перш ніж відшукаю паром чи корабель.

Півгодини потому якимись незбагненними шляхами я знову повернувся до вокзалу, хоча нібито ніде не звертав — певно, місто було кругле, наче земна кулька. Тепер біля вокзалу відчувалося пожвавлення — може, ще якісь потяги підійшли, а може, просто люди вже почали прокидатися. Від вокзалу цього разу я пішов іншою, не менш широкою вулицею. І вже за якийсь десяток кроків побачив астраханця, котрий прямував мені назустріч із небаченим бутербродом у руках. То була уздовж розрізана булка, жирно намащена чорною ікрою. Він її тримав обома руками і на ходу з помітним задоволенням жував свій супербутерброд.

Те, що Астрахань — місто рибне, я і так знав, а тому сприйняв побачену картину як патріотичне вихваляння. Та коли хвилин за десять я зустрів іще кількох громадян із такими ж бутербродами — серед них одну стареньку в лахмітті і з медаллю «За перемогу над Німеччиною» на грудях, — добряче замислився. Тепер це скидалося не на звичайне вихваляння, а на якусь благодійну акцію. Щоправда, цей висновок не потамував мого голоду, навіть якась заздрість до знедолених виникла — бачте, згадали про них й ікрою нагодували на День міста!

Моє напівбезцільне блукання тривало, і я помітив, що практично всі перехожі, які траплялися мені на шляху, мали в руках схожі велетенські бутерброди, щедро намащені ікрою. Не всі серед людей із бутербродами виглядом скидалися на знедолених. Були поміж них і доволі респектабельні громадяни.

Незабаром усе прояснилося. Я вийшов на площу, де російські прапори майоріли навіть над комерційними кіосками. І тут я побачив невеликі черги біля цих кіосків. Кожен громадянин, який стояв у черзі, тримав пласкі бутербродні заготовки — поздовж розрізані батони. Я зупинився і поспостерігав, щоб зрозуміти механізм святкування Дня міста. Громадяни просовували у віконечка кіосків свої довгі булки, а назад отримували їх уже з шаром ікри. І при цьому жодних документів у цих громадян не вимагали, з чого я зробив висновок, що якби зараз пощастило знайти булку — то я отримав би такий самий дармовий обід астраханського аристократа. Залишалося знайти батон. Спортивним кроком я обійшов довколишні вулиці й зрозумів, що з булками запізнився, — усі хлібні були зачинені, а біля дверей однієї з крамниць перша стрічна бабуся пояснила мені, що хліб у місті закінчився ще вчора.

Зовсім зневірений, я підійшов до кіоску, черга біля якого розсмокталася на моїх очах.

— А у вас булки не знайдеться? — запитав.

— Ти що! — посміхнувся молодий хлопчина-продавець.

— А чорного хліба? Їсти дуже хочеться, — зізнався я у намаганні розчулити. — Я щойно з поїзда...

Хлопчина зітхнув, не стираючи з обличчя усмішки.

— Давай-но руку, — сказав він.

Я не цілком зрозумів, що й до чого, але простягнув йому у віконечко руку — очікував, що він покладе на неї якийсь дармовий «снікерс». Але хлопець нахилився на кілька секунд, а тоді я відчув, як по моїй долоні розповзається щось липке.