Андрій Курков - Лагідний янгол смерті

Певно, читати рукопис Гершовича було би цікавіше, але я боявся концентрації його думки. А тут, на берегах «Кобзаря», кожен написаний дрібним почерком коментар видавався окремою картинкою, гарно оформленою і взятою в рамочку, тож можна було цю картинку розглядати й обдумувати, не відчуваючи при цьому втоми думки.

«Чоловік протягом усього життя бореться зі своїм нібито природним призначенням „бути сильним“, він втрачає інколи все життя на свідоме вироблення цієї якості, підсвідомо завжди перебуваючи в пошуках захисту, який може дати йому і дає тільки жінка. Кожний прояв природної чоловічої якості він присвячує пошукові цього захисту. У політиці цей природній процес використовується саме для ін’єктування патріотизму, адже кожен монумент, який зводять на честь батьківщини, зображає жінку, і часто у войовничій позі. Жінку — захисницю слабких, тобто чоловіків».

Гіркота кави осіла на язику, і мені захотілося затримати цей смак до ранку — він і бадьорив, і перебивав запах кориці, який, здавалося, вже літав по всій квартирі, куди б я не заходив.

Я знову погортав кілька сторінок.

«Любов до себе і свого життя чоловік легко переносить на любов до жінки, намагаючись зробити її складовою свого життя».

Ця думка здалася мені дещо банальною. Але я розумів, що всі ці записи були зроблені не для друку, тому не став звинувачувати покійного мислителя в надмірному милуванні власними роздумами і втраті якості. Це відкриття він зробив для себе, і якщо для мене в ньому не виявилося нічого нового, то лише тому, що інтуїтивно я це і так розумів.

Я сидів, гортав «Кобзаря» і читав коментарі Гершовича. Читав уже неуважно, не запам’ятовуючи і не оцінюючи його думок. Перечікував ніч. Доки завіса темряви за вікном не почала розсмоктуватися у світанок, що наближався.

Зранку, пригадавши нічний телефонний дзвінок, я вже розхвилювався всерйоз. Денне світло наче внесло дещицю реальності в погрози того, хто дзвонив. Десять тисяч доларів — сума настільки велика, що не тільки віддати її, але й заробити було для мене чимось фантастичним. Але від погрози забрати замість грошей квартиру кинуло в холод. Мало того, що я продав двокімнатну на околиці, щоб купити однокімнатну в центрі, то тепер хтось збирався зробити мене бездомним! Я розумів, що дійсно зламав усі плани невідомим гостям, які так рвалися на склад «дитячого харчування». Але для того мене й наймали охоронцем... Хоча їм, звісно, на це наплювати. Я навіть не знаю — пробралися вони туди зрештою чи ні.

Ні, твердо вирішив я, жодного кроку назад. Грошей у мене таких немає, а квартиру не віддам! Лежать відкладені на чорний день п’ятсот доларів — треба терміново ставити броньовані двері. Навряд чи вони будуть різати їх автогеном. А якщо й почнуть — я встигну міліцію викликати... Надія на міліцію викликала в мене посмішку. Але треба ж бодай від когось чекати захисту. Міліція могла захистити реальніше, ніж нова конституція, але вона не могла опікуватися мною двадцять чотири години на добу.

До одинадцятої години я вже подзвонив у фірму з виготовлення та встановлення броньованих дверей. До мене приїхав представник, зняв розміри, запропонував вибір замків. Тут-таки ми підписали віддрукований на комп'ютері договір, і залишалося мені жити незахищеним тільки два дні. Та й двері виявилися дешевшими, ніж я думав, — усього триста баксів.

Після поставленого підпису на договорі я почувався впевненіше. Помітив і яскраве світло сонця за вікном, і цвірінькання горобців. Життя тривало, і треба було його продовжувати, брати від нього максимум і віддавати мінімум, щоб того, що лишилося, вистачило на якомога довший час.

Минуло два дні, й моє помешкання перетворилося на фортецю. Коли встановили важкі броньовані двері і я попрощався з двома майстрами, мене блискавкою вразило відчуття свободи. Захищеність моєї квартири на якийсь час передалась і мені. Тому я пішов, захищений, прогулятися вулицею.

Було близько другої. Сонце висіло над Софійським собором так, наче збиралося падати. На місці покладення під асфальт невинного патріарха Володимира було порожньо, і я без поспіху пройшов повз його невгодну могилу, повз таємничий штаб охорони держкордону, з-за дверей якого час від часу з'являвся лисий мужичок-боровичок із мобільним телефоном у руці та саме з вулиці перед штабом вів свої, певно, секретні телефонні перемовини. Але зараз і його не було. Лише поодинокі, не організовані ані в мітинг, ані в ходу стрічні траплялися мені на шляху.