Андрій Курков - Лагідний янгол смерті

— А звіди ви знаєте, що я з Києва? — здивувався я.

Вона відімкнула ключиком якусь шухляду під прилавком і поклала на стільницю мій паспорт.

— Що ж ти думаєш, я когось без перевірки в своєму хазяйстві лишатиму? На!

Я підвівся, узяв свій паспорт і машинально помацав кишеню, де разом із паспортом лежав гаманець.

— Та що ти, небоже? — вона всміхнулася. — Нічого я там у тебе більше не шукала. А якби й шукала, то десь нижче, але в п'яненьких цього ж і не знайдеш... Коля... Ще кави хочеш? Чи похмелитися?

— Я би поснідав... — посміливішав я від її ж фамільярності.

— Щас, яєшню будеш?

Хвилин за п'ятнадцять я вже жадібно наминав яєшню, а вона сиділа поруч за столом, тиснучи його своїми гострими ліктями, й дивилася на мене уважно, наче мати або слідчий. Її доброта спровокувала мене на відвертість, і я розповів їй, що хочу дістатися до Мангишлаку. Щоправда, не казав для чого. Просто сказав, що хочеться доторкнутися до пісків, якими ходив Шевченко.

— Оце часи! — зітхнула вона. — Раніше то Ленінськими місцями, то Брежнєвськими, а тепер у кожної республіки свій ідол.

— Ну, чого ідол? — не погодився я. — Нормальний чоловік був, у Пітері з друзями гусей крав і смажив...

— Та ну! — здивувалася вона. — Як Паніковський!..

Вона погодувала мене, а потім обслужила «транзитного» відвідувача, який забіг випити свої ранкові сто грамів і миттю помчав далі.

— До Мангишлаку напрямки тобі звідси не добратися, — сказала вона, повернувшись до мого столика. — Якщо хочеш, я з’ясую, як краще.

— Будь ласка! — попросив я.

— Гаразд. Попрацюй-но поки за прилавком, — діловито сказала вона. — Вся горілка по тищі за сто грамів, вино — тища за склянку. А я за годинку вернусь... А, і паспорт дай!

Я простягнув їй свій паспорт.

— І ще, — додала вона. — У тебе знайдеться чим платити?

— Є трохи...

Лишившись у забігайлівці на самоті, я став за прилавок і позирав звідти у розчахнуті вхідні двері, що відкривали мені яскравий, весь у сонячному світлі високий прямокутник вулиці, який зрідка перетинався перехожими.

Завітав мужик років п’ятдесятьох, у тільнику й неголений.

— А Нюрка де? — запитав він.

— За годину буде.

Він кивнув і пішов, нічого не випивши.

Потім з'явилися дві серйозні й зі смаком убрані жінки, теж немолоді. Взяли по сто грамів горілки. Тут-таки, не присівши, випили й пішли собі.

Нарешті повернулася Нюра. Я до цього часу настільки освоївся в забігайлівці, що, здавалося, зміг би в ній влаштуватися й завиграшки прижитися. Тільки чи цього я прагнув? Ні, мене тягло на Мангишлак, хоча що на мене там очікує — не відомо. Але може, саме тому й кортіло туди дістатися? Та й узагалі, чи чекає на мене там хоча б щось? Якби не виникла ця ідіотська ситуація зі складом дитячого харчування, нікуди б я зараз не поїхав. Просто був пункт А, з якого треба було втікати до пункту Б. Нічогенька задачка! Насправді ніщо так не кличе до мандрів, як небезпека для життя.

— Ну що, небоже, за кілька днів рибзавод піде по каналу на Каспій. Хош, можеш із ними, я домовлюсь.

— А куди він пливе?

— Це ж тобі рибзавод, а не корабель. Він буде на Каспії стояти, потім чи то в Гур'єв, чи то ще куди на відвантаження консерви піде...

— А як же я на Мангишлак?

— Там з’ясуєш, до нього багато суден підходить... У мене там подружка, Дашка, працює. Вона тобі допоможе...

Цією випадковою зустріччю я лишився задоволений. Навіть прокурений голос Нюри звучав для моїх вух приємно й турботливо. До відходу рибзаводу я лишався в її забігайлівці, допомагав їй та подеколи підміняв. І ночував там само — віддаючи на ніч паспорт і дозволяючи себе замкнути. А за три дні відвела мене Нюра зранку в порт і передала з рук на руки своїй подрузі Даші — кругловидій жінці років тридцяти п'ятьох, яка здалеку нагадувала яскраво вдягнуту бляшанку згущеного молока.

Незграбна прямокутна багатоповерхівка плавучого рибзаводу рушила від причалу опівдні. Я стояв на палубі третього поверху, і здавалося мені, що не рибзавод відійшов від причалу, а саме місто відштовхнулося від нас і попливло куди подалі. Сонце того дня було особливо зловредним — воно висіло наче й невисоко, а припікало на повну. Залізо плавучого незграби було настільки розпеченим — хоч яєшню смаж. Задуху, що оточила рибзавод, міг би розігнати тільки волзький вітерець, але повітря було нерухомим. Рибзавод не плив, а ледь помітно повз по гладенькій воді, так повільно повз, що навіть волзька поверхня не реагувала, лишаючись тривожно нерухомою.