Микола Дашкієв - Зуби дракона

Густа чорна борода та касторовий сюртук, знятий з якогось померлого, робили двадцятип’ятирічного кочегара старішим вдвоє і навіть імпозантним. Турки охоче надали йому звання «головного лікаря» та права на більш-менш самостійні дії.

Одного разу до ізолятора привезли нового хворого. Всупереч заведеному порядку, хворий категорично відмовився скинути своє вбрання і зажадав бачити головного лікаря. Калиннікову хоч-не-хоч довелося піти до ізолятора.

— Ось оцей, пане професоре! — вказав санітар на сивого старика у вбранні, яке колись давно, певне, було елегантним.

Хворий лежав горілиць; його обличчя пашіло жаром, з вуст зривалося хрипіння. Але як тільки він почув голос санітара, одразу ж смикнувся і, намагаючись підвестися, прошепотів:

— Пане професоре… Прошу… В мене зовсім не тиф. Це — серце, тільки серце…

— Заспокойтесь, мій любий! — рухом, який кожен назвав би професійним, Калинніков узяв старого за руку, мацаючи пульс.

Старик, можливо, й справді мав хворе серце — воно колотилося шалено. Але не було сумніву, що він хворий саме на висипний тиф: його груди вже вкрилися характерним висипом.

— У вас тиф, мій любий… — сумно сказав Калинніков.

— Тиф? — скрикнув старий. — Пане професоре, я не маю права вмирати!.. Ви — росіянин, так?.. Мені дуже, дуже потрібно бачити своїх родичів…

Калинніков розвів руками.

— Не можна? — безнадійно запитав хворий. — Я — академік Федоровський, може чули?

Кочегару Калиннікову ніколи досі не доводилося бачити навіть професора, а про академіка він мав приблизно таке ж уявлення, як і про марсіян. Але посада зобов’язала його ствердно кивнути головою:

— Це ім’я знає увесь світ, пане академіку!

— Ні, ні, я тільки скромний біолог. Але… Я буду дякувати вам все життя, якщо ви якимось чином викличете сюди мого зятя, його звуть Іван Андрійович Сатіапал. Не дивуйтесь, що в нього таке чудне прізвище. Це — дуже хороша людина, приват-доцент Петербурзького університету. Я зараз вам дам адресу. Вони навіть не знають, що я тут. Мене схопили на вулиці… Так, так, цілком несподівано… Мені дуже потрібно його бачити…. Увесь світ голодує… постійно голодує… А грубих кормів — скільки завгодно! Білки!.. Бачите, он ворушиться білкова молекула?! Ви думаєте, це молекула білка м’яса свині?.. Ні в якому разі! Для її створення використано кропиву!.. Ха-ха-ха — кропиву!

Санітар підійшов до хворого і накрив його ковдрою.

— Маячить. Навряд чи виживе.

— Несіть його до моєї кімнати. Викличте лікаря Бортнікова.

Навіть він, кочегар, зрозумів, що перед ним лежить не звичайний хворий, один з тих заможних, які готові були податися хоч на край світу, аби втекти від ненависної влади робітників та селян.

Академік!.. Біолог!..

Михайло Калинніков не вивчав біології, його навчання юридично обірвалося того дня, коли він, підліток, пішов працювати на тютюнову фабрику Стамболі, а звідти — на «Імператрицю Марію». Але Михайлові довелося прочитати і «Капітал», і брошури Леніна, а сусіди по камері в Катеринославській окружній в’язниці розкрили молодому кочегарові очі на білий світ.

Калинніков відчув нез’ясовну симпатію до цього старика.

«Увесь світ голодує!..» «Білки з кропиви…»

Це може бути тільки маячінням, але хто засвідчить, що не про це саме мріяв усе життя оцей академік?.. Він втік Росії, правда. Але хіба Калинніков не бачив таких, що рвали з розпачу на собі волосся, коли, охоплені загальною панікою, опинялися на палубі пароплава, який назавжди відходив від рідної країни?

Він, Калинніков, не сидітиме отут в Туреччині. Сюртук та борода — до часу. А потім скинути їх геть та й податися на батьківщину — хоч і вплав. А коли академік Федоровський виживе — він теж мусить повернутися до Росії. Молодій республіці будуть потрібні академіки!

А тому все гіршало й гіршало. Сякий-такий консиліум встановив, що надій на порятунок немає.

Власне, тиф проходив у легкій формі. Але у академіка було хворе серце, нездатне витримати надмірне напруження. Старий це знав і вже готувався до швидкого кінця.

Він вже не маячив про чудесні білки, не благав Калиннікова про зустріч з рідними і тільки дивився на нього жалібним поглядом та мовчки ворушив спраглими губами.

— Пане Федоровський, — сказав йому Калинніков. — Напишіть все, що ви хочете передати зятеві. Можливо, я знайду засіб переслати записку.

Хворий похитав головою:

— Ні, пане професоре… Зятя мені треба бачити особисто. І зараз, доки я живий. Це не примха вмираючого. Я повинен розповісти йому одну таємницю — таємницю дуже великої ваги. Здійснення мого задуму може дати користь людям всієї планети… А я ось вмираю в цьому брудному карантині, і ніхто не хоче зглянутись на моє благання…