Микола Дашкієв - Зуби дракона

Запала мовчанка. Хворий, який витратив і без того багато сил, лежав, заплющивши повіки, і дихав уривчасто. Лише після довгої паузи він прошепотів:

— Іване, заприсягнись, що ти виконаєш мою останню волю!

Сатіапал, який сидів увесь час мовчки, похмуро втупившись в одну точку, підвів голову:

— Тату, а коли в Росії переможуть більшовики?

— Все одно… — тихо відповів старий. — Це — теж люди. Я, син колишнього кріпака, народився й виріс у Росії. Я бачив, як голодують люди. І я не можу позбавити свою країну того, що їй належить по праву. Заприсягнись, Іване, що ти віддаси моє відкриття Росії!

— Присягаюсь! — глухо сказав Сатіапал.

— Тепер я спокійний. Залиште мене, я засну. Академік Федоровський прожив ще один день, а надвечір сьомого травня його не стало.

Для Калиннікова загробного життя не існувало. Він твердо знав, що для мертвого цілком байдуже, де і як лежати. Але бажання академіка бути похованим «по-людському» стало для Михайла священним. З поваги до старого вченого він вирішив не звертати уваги на небезпеку і винести труп з карантину.

Удвох з Сатіапалом вони це й зробили. Справа ледве не скінчилася трагічно: варта помітила їх і почала стрілянину. Одна з куль влучила в мертвого академіка, а друга дряпнула Калиннікова по спині. Однак темрява дала можливість втікачам зникнути і благополучно дістатися до будинку на вулиці Бахріє.

Наступного дня академік Федоровський був похований.

А ще через два дні приват-доцент Сатіапал втік із Стамбула, — підло втік, не лишивши навіть записки і пославши Михайла Калиннікова домовлятися з контрабандистами про перехід турецько-російського кордону.

— Отже, спадкоємець прибув одержати свою частку спадщини? — професор Сатіапал наморщив носа і показав рукою на крісло. — Сідайте, пане професоре! Мушу вас засмутити: відкриття академіка Федоровського не реалізоване, і я не тільки не одержав двадцяти тисяч карбованців золотом, а навіть вклав у досліди все, що мав.

Андрій Лаптєв здивовано поглядав то на Калиннікова, то на Сатіапала. Коли він і припускався думки про можливість знайомства цих двох людей, то у всякому разі не на грунті поділу якоїсь сумнівної спадщини.

— Я не ображаюсь на жарти, пане Сатіапал! — спокійно відповів Калинніков, сідаючи в крісло. — Мушу додати також, що не цікавлюся прибутками з капіталу. Я приїхав до вас, як випадковий душоприкажчик небіжчика і представник справжнього спадкоємця — Радянського Союзу.

— А коли я відповім, що рукопис академіка Федоровського втрачено назавжди?

— Мені лишиться не повірити цьому і, коли будуть опубліковані хоч більш-менш значні наукові праці професора Сатіапала, оголосити в пресі правду про їхнє походження:.

У відповідь Сатіапал зареготав:

— Любий професоре, чхати я хотів на всякі оголошення в пресі! А ви, бачу, продовжуєте свою політику шантажу! Дивуюсь, чому ви не назвалися цього разу академіком?

— А, це ви про ту нашу «наукову бесіду» в Стамбулі?.. Так, я зробив тоді велику помилку. Між іншим, в ті часи звання професора надали мені ті хворі, яких я, кочегар, рятував не так знаннями, як турботами. Можу додати, що саме стамбульський карантин і допоміг мені обрати професію, коли я по-справжньому взявся за навчання… Але ми відхилилися від теми, пане Сатіапал!

Сатіапал мовчав, дивлячись поверх голови співбесідника. Здавалось, він вирішував, що йому робити, і ніяк не міг дійти потрібного висновку.

— Ні, пане професоре, — сказав він зрештою. — Ви приїхали надто рано. Нічого я вам не дам, доки не визнаю за можливе оголосити результати експериментів на весь світ. Я не забув умови мого тестя. Наша спільна з ним наукова праця, справді, буде вперше опублікована в Росії. Але треба ще чимало попрацювати… А тепер лишається усунути одне непорозуміння. Ви, певне, гадаєте, що я обдурив вас у Стамбулі. Можливо. Але я був змушений це зробити, бо бачив, що ви не той, за кого себе видаєте.

— Так… Гм, так… — гмикнув Калинніков. — Власне, говорити більш нема чого.

Сатіапал спалахнув, але стримав гостру відповідь, яка просилася на язик.

— Ось погляньте! — він рвучко розкрив ящик стола і витяг стос книжок з численними закладками. Розгорнув одну з них. — Читайте!.. Страшна хронологія голоду в Індії… Починаючи з 1396 року, голод тривав понад десятиріччя і охопив усю південну Індію, де майже зовсім не лишилося населення. 1460, 1520, 1577 роки — голод. 1629–1630 роки — найсильніший з усіх відомих доти випадків голоду, який охопив увесь Декан. 1650, 1659, 1685 — голод. 1718, 1747, 1757, 1766, 1774, 1782 — голод. Нарешті, 1791–1792 роки. Читайте! Це був найсильніший голод в країні. В області мараттів він до цього часу відомий під назвою «Дагі Бара», тобто «голод черепів», через величезну кількість черепів, які біліли на дорогах країни в ці роки. Про дев’ятнадцяте сторіччя і наші часи не слід навіть говорити. Голод охоплює Індію кожних вісім-дев’ять років!.. А ось, читайте! — Сатіапал метнувся до шафи, витяг звідти й жбурнув на стіл пачку газет. — Останній голод тисяча дев’ятсот сорок третього року. Читайте! «Першого вересня 1943 року люди почали вмирати просто на вулицях, і їхні трупи терзали собаки та хижі птахи»… «На початку жовтня 1943 року маунд рису коштував сто п’ять рупій. А дівчат віком від трьох до дванадцяти літ їхні батьки продавали до будинків розпусти по ціні від 10 анн до двох рупій»… «В Калькутті, на вулиці Корнуеліс-стріт, у вересні валявся труп хлопчика, частково об’їдений собаками»… Нагадаю, що Калькутта — друге величиною місто Індії, а Корнуеліс-стріт — одна з головних вулиць… Ну?.. То невже ви гадаєте, пане професоре, що я, індієць, можу байдуже дивитися на страждання голодних?.. І кому потрібніше славетне відкриття академіка Федоровського — багатій Росії чи вбогій Індії?!