Аркадій Фідлер - Оріноко

— Втікаймо!

Навіть ті, хто ще спав, швидко схопилися. Я вмить прибіг до керма. Біля нього пильнував Арнак.

— Там! Там вони! — швидко пояснював мені хлопець, вказуючи рукою на північ.

Усі з жахом дивилися туди.

Ніч наближалася до кінця. В блідому світлі світанку, що вставав над морем, у туманній далині виднілися обриси примари — ні, не примари. То був корабель, велика трищоглова бригантина. В напівтемряві вона здавалася загрозливо великою. Бригантина йшла в тому ж східному напрямку, що й наша шхуна, за якихось три чверті милі, а може й менше від нас.

— Підняти всі паруси! — вигукнув я, приймаючи кермо з рук Арнака.

Арнак переклав мій наказ. Манаурі, Вагура та негр Мігуель враз заметушилися і взялися за паруси, запалюючи своїм прикладом інших.

— Арнак, залишайся біля мене! — покликав я юнака, щоб при потребі мати поруч перекладача.

Всі ми були поганими моряками, тільки я колись провів кілька місяців на каперському судні. Але індійці-араваки — жителі узбережжя. З давніх-давен вони зжилися з морем і тому швидко зрозуміли секрети шхуни та її оснастки.

Паруси, наполовину спущені вночі, зараз були повністю підняті. Корабель швидко понісся вперед. За бортами голосніше забулькотіла вода. Я повернув шхуну ближче до берега, намагаючись якомога далі відійти од бригантини, і вітер, що раніше дув напроти, з лівого борту, вдарив дужче збоку. Це збільшило нашу швидкість.

— Як ти думаєш, вони не помітили нас? — запитав мене Арнак, уважно слідкуючи за бригантиною.

— Здається, ні! Бригантина тримається свого попереднього курсу, та ще й не розвиднілося як слід.

— Може, вони взагалі не женуться за нами?

— Я теж надіюсь на це. Вони випадково можуть іти цим же шляхом.

— Це іспанці чи хтось інший?

— Принеси підзорну трубу, хлопче!

Поставивши паруси, люди сходилися на кормі.

— Ти правиш до берега? — збентежено запитав мене вождь Манаурі.

— Так, до берега, щоб якомога далі одійти від бригантини! — пояснив я.

— Тут море ненадійне, під водою багато рифів…

— Для нас немає іншого виходу, треба пошукати щастя!.. Ти, Манаурі, стань на носі корабля і візьми собі на допомогу людей з найкращим зором. Як тільки щось помітите — негайно дайте мені знати. В разі потреби — гукніть, куди повертати!..

Кілька чоловік зайняли місця на кормі.

Крізь підзорну трубу неважко було розгледіти, що судно за нами — іспанська бригантина. Коли розвиднілося, там помітили шхуну і повернули до нас. Може, тільки проста зацікавленість керувала ними, чи справді то була погоня з острова Маргарита? А може, на бригантині зрозуміли нашу спробу втекти і це їм здалося підозрілим? Та що б там не було, а їх треба уникати, як чуми.

Поворот бригантини в наш бік, звичайно, викликав на палубі деяке замішання. Ми зрозуміли намір іспанців: вони хотіли придивитися до нас зблизька, довідатись, хто ми такі, а це дорівнювало б нашій загибелі. Індійці і негри, що оточували мене, підвели зажурені очі, ніби шукаючи у мене допомоги чи поради.

— Небезпеки немає! — вигукнув я голосно. — Вони не доженуть нас!

— Чому ти такий впевнений, Яне? — запитав Манаурі.

— Бригантина має глибоку осадку. Враховуючи це, я й повернув нашу шхуну до берега, бо там, між мілинами, іспанці не наважаться наздоганяти нас.

— А що, як наважаться? Може, це наші переслідувачі?

— Тоді ми висадимось на сушу і сховаємось на березі… Але до цього не дійде. Дивіться! Ми пливемо швидше, ніж вони. З кожною хвилиною бригантина залишається все далі позаду…

Довга і вузька наша шхуна своєю формою нагадувала в'юнкого щупака, бригантина ж — важка і незграбна — була схожа на черепаху. Ми не потребували більшої швидкості, бо й так можна було помітити, що відстань між кораблями зростає весь час, навіть тоді, коли, підійшовши до берега, ми знову взяли попередній курс — на схід.

Раптом повітря розрізав таємничий свист, і за два гони [1] Гон — стародавня міра довжини (150–300 м). від нас, з правого борту, гарматне ядро підняло фонтан води, а за мить почувся глухий відгук пострілу. Це іспанці почали стріляти з гармат.

Люди на шхуні принишкли з переляку. Негритянка Долорес, у якої під час останніх подій на острові помутився розум, голосно закричала. Голосила, аж поки індіанка Лясана не обійняла її ніжно і не заспокоїла, як дитину.

— Арнак! — гукнув я зовсім спокійно, щоб усі бачили моє самовладання. — Візьми, хлопче, кілька чоловік і принеси на палубу всю нашу зброю: мушкети, рушниці, пістолети. Зарядимо їх… Принеси й шаблі…