Аркадій Фідлер - Оріноко

Незабаром з правого борту пуща розступилась, і ми побачили розгалуження Оріноко. Воно утворювало ніби затоку, яка вдалині звужувалася до ширини невеликої річки — її варраули й називали Гуапо. Саме в цей бік і треба було нам повернути. Течія в головному руслі річки майже стала, а варраули запевняли, що, пливучи далі, ми новим шляхом за чотири-п'ять годин спокійно прибудемо у Каїїву ще перед світанком, тому ми вирішили в цьому місці зробити короткий перепочинок. Берег тут був досить високий, вода сюди не досягала. Своїм піщаним клином берег відділяв річку од її рукава. Це місце було зручне для привалу. Незабаром весело запалали вогнища, а в повітрі рознісся приємний запах м'яса, що смажилося на рожнах.

Найближчі дерева пущі стіною буйної зелені стояли на відстані кільканадцяти кроків од нашого табору, але вони не закривали від нас краєвиду, який утворювали береги великої річки і її бічного рукава. Сонце, хоч уже повернуло на захід, гріло ще добре, і рої денних комах дзижчали довкола, барвисті метелики, мов ті жовті і сині зірочки, кружляли над нашими головами, а з гущавини долинав надвечірній спів і крик птахів.

Ми ще не встигли поїсти, як приблизно за триста кроків помітили на краю пущі незвичайний рух на деревах і почули пронизливе верещання і писк, які виражали переляк. Звуки ці наближалися до нас, в бік табору. Сталося там щось незвичайне.

— Акаліма! — закричали біля вогнищ, коли впізнали звірят по голосу. Люди швидко схоплювалися з місця, брали зброю і бігли в зарості.

— Мавпи! Стадо мавп! — пояснила мені Лясана.

— Акаліма — смачне м'ясо! — облизав губи Арасибо, але не рушив з місця.

Лясана, як і інші, схопила лук і хотіла поспішити у ліс. Я рвучко притримав її за плече:

— Ти мені дуже дорога, моя Пальмо, щоб я тебе пустив саму і до того ж майже беззахисну!

— Пусти мене, у мене лук і стріли! Я не сама! Вже багато людей побігло. Невже ти не бачиш?

— Побігли, але жоден не має вогнестрільної зброї!

— Вона не потрібна на мавп, вистачить луків…

— Лясано, адже ж там не лише мавпи, хіба ти не чуєш?

— Чую, чую, хтось їх переслідує. Так що?

В її очах запалали вогники визивної непокірності. Як і завжди, вона була справді чарівна в своєму дівочому пориві.

— А якщо це ягуар? — я спокійно зазирнув їй в очі.

Вона раптом обм'якла, але не від страху перед хижаком. Почуття радості і сердечної прив'язаності відбилися на її обличчі.

— Хіба я тобі дуже потрібна? — тихо сказала вона, завагавшись.

— Так, Лясано, потрібна!

Я пустив її, але вона не побігла. У мене за поясом був срібний пістолет. Я взяв ще мушкет, і ми вдвох кинулися за іншими у дрімучий ліс.

На відстані двохсот кроків від табору ми побачили перших мавп. Вони були стрункі, середніх розмірів, з великими головами, і з пухнастокучерявою шерстю, білою на животі і червонуваточорною на спині. Чимсь перелякані, мавпи жалібно кричали.

Надзвичайно спритно перескакуючи з гілки на гілку, вони від когось втікали. Ми бачили кільканадцять мавп, але це було не все стадо. За ними бігли й інші. Багато мавп-матерів несли на плечах малят, і всі вони страшенно кричали з переляку. Деякі мавпи дивилися божевільними очима і хапалися за голову, зовсім як люди. В їх голосінні відчувався дикий розпач. Інші, мабуть, самці, грізно, здавлено від люті погрюкували. На хвилину вони зупинялися, погрожуючи кудись лапами і шкірячи зуби. Але й вони не зуміли перебороти в собі жаху, який охопив ціле стадо, і теж утікали.

Недоторканий ліс відкрив на хвилину людському оку одну з трагедій, що часто відбуваються в його темній гущавині. Але хто ж це викликав таку тривогу у мавп, де ж ворог, що сіяв такий переполох? Гущавина ще ховала його.

Тимчасом кілька вбитих нашими мисливцями звірят уже лежали на землі. Мавпи швидко помітили нового ворога — людину і зовсім ошаліли. Раптом, замовкнувши, вони розбігалися на всі боки, куди кому вдавалося.

За кілька десятків кроків попереду серед листя дерев на якусь мить замерехтіла сіра пляма хижака і щезла. Він переслідував решту мавп і, мабуть, одну спіймав, бо крик жертви пролунав у повітрі так, що аж кров у жилах захолола. Потім ми почули тільки затихаюче хрипіння. Ми швидко пробиралися через гущавину до того місця.

— Це пума! — шепнув мені Педро, якого ми наздогнали.

Виявилося, що там уже були інші мисливці і вони, стріляючи в хижака, примусили його втікати. Звір зовсім не торкався землі і плигав по деревах спритно, як і мавпи. Раптом ми побачили його: він пронісся над нами. Це був величезний, жовтий кіт. Першими моїми почуттями були захоплення і здивування. Здивування від того, що такий могутній звір, трохи менший за ягуара, був настільки енергійний і швидкий. Він робив гігантські стрибки, разом з тим просувався вперед з неймовірною легкістю повітряної танцюристки.