Петро Капіца - У відкритому морі

Потім гуркіт стих, тільки щось іще сипалося зверху, і звідкись із глибини чутно було стогін і невиразні голоси.

Не відчуваючи болю, дівчина розплющила очі і побачила крізь вікно зорі.

В кімнаті було повно їдкої пилюки. Пахло горілим.

Ніна спробувала встати. Під ногами захрустіли побиті шибки.

Натикаючись у темряві на якісь речі, вона почала пробиратися до того місця, де, як вона гадала, мав бути Восьмьоркін.

— Стьопо! — півголосом покликала вона.

В кутку хтось заворушився. «Чи не гестапівець бува?» подумала дівчина, вдивляючись у темряву.

З-під уламків виліз і звівся, весь білий од вапняного пилу, моряк. Ніна впізнала його по росту.

— Ти цілий?

— Що трапилося? — запитав він. — Чому двері зірвані?

Ніна схопила Восьмьоркіна за руку й потягла до вікна. Вона почула дзенькіт наручників.

— Ти скований… як же тікати?

— Нічого, вилізу.

Восьмьоркін підсадив її на підвіконня. Ніна стрибнула на землю і перебігла до загорожі.

Двір був весь огорнутий димом. В напіврозваленому будинку лупали крики й стогін, тріщав вогонь. У глибині подвір'я метушилися якісь люди з ліхтарями.

«До помийної ями не можна, — міркувала Ніна. — А тут мені не пробратися, високо дуже…»

Вона підскочила, щоб учепитися за край кам'яного муру, але руки зірвалися, і дівчина впала додолу.

— Стривай…

Восьмьоркін підставив їй складені совком долоні. Ніна поставила ліву ногу на цей живий східець, потім праву на плече морякові і опинилась на кам'яному мурі. Восьмьоркін підтягнувся на руках і одним махом перевалився на другий бік.

У полі блимали вогні. Десь тривожно гув дзвін і завивала сирена.

Чижеєв на шлюпці плив до берега. В місячному світлі він розгледів серед дівчат постать високого чоловіка і не повірив очам. «Невже Стьопа? Удвох, разом з Ніною… Він, звичайно, він!»

Чижеєв так наліг на весла, що шлюпка з розгону мало не до половини вискочила на прибережну гальку.

Сеня спершу кинувся до Ніни, підніс її і закружляв:

— Спасибі, дорогий Їжачок… Спасибі за все!

Потім він підбіг до Восьмьоркіна, але побачивши, що друг не підводить рук для обіймів, розгублено став.

— Ну чого ж ти стоїш каменем? — з комічним відчаєм закричав Чижеєв. — Я через тебе ночей не спав!

І вирішивши, що для Восьмьоркіна найкращою ласкою буде гарненька порція стусанів, почав на радощах штурхати його в груди, в боки…

— Дроб, Сеню! — відступаючи сказав Восьмьоркін. — Не можу відповідати, закований я.

Невеличка шлюпка не вміщала всіх прибулих. Поки Вітя перевозив дівчат на катер, Чижеєв каменюкою розбив ланцюг на руках Восьмьоркіна і сказав:

— А браслетки хай зостаються, зліший будеш.

— І не зніму, — підхопив його думку Восьмьоркін, — до того часу буду носити залізо, поки не розквитаюся за Катю. Тільки на крейсері дам розпиляти.

Він замовк. Потім з незвичайним для нього запалом додав:

— А ти бережи Їжачка. Рідкісної душі вона людина.

Несподіване врятування Степана з Ніною схвилювало мешканців печери. На пристань пришкандибали поранені, зійшлися старики. Навіть суворий мічман Кльоцко ожив:

— Молодці! Герої справжні, — сказав він своїм хрипкуватим боцманським голосом. — Хоч урочисті залпи із Москви давай.

Через два дні штаб передав шифровку:

«Вітаємо великою удачею. Загинуло в вогні та під руїнами близько трьохсот карателів. Радимо тимчасово утриматися від диверсій. Готуйтеся до вирішальних днів, чекайте загального сигналу. Василь».

Стало ясно — наближався час розплати за страждання і місяці голодних поневірянь по лісах. Ті, що одужували, вимагали, щоб їх негайно переправили з печери в ліс, а слабкі просили дати їм хоч яку-небудь роботу.

Після короткої наради Кльоцко, Віктор Михайлович і Калузький прийшли до висновку, що всіх мешканців печери треба розбити на три групи.

Першу групу вони назвали морською і поставили перед нею бойове завдання: найближчими днями дістати чим побільше вибухівки, пального та провізії. Друга група дістала назву «госпітально-господарчої». До неї ввійшли лікарі і слабкі хворі. Із тих партизанів, що видужували, створено було учбовий загін підривників, керувати яким взявся Калузький.

До печери час від часу вривався приглушений гуркіт «малих» вибухів, у ліхтарях блимали язички, і по вологих стінах металися тіні.

— Через тиждень-два знову вихід на сушу проб'ємо, — заявив Калузький.

А моряки метушилися біля катерів, ремонтуючи і готуючи їх до боїв.