Імран Касумов - На далеких берегах

Була пізня ніч. Сергій Миколайович обережно, щоб не розбудити бійців, пробирався по коридору, сердячись у душі на те, що його добре-таки поношені чоботи раптом почали так рипіти, ніби йому тільки вчора видали їх із складу авіачастини десь під Полтавою. Коли чоботи були ще зовсім новими, приятелі кепкували з нього, і молоді пілоти, ще здалека почувши їх рипіння, шепотіли один одному: «Це комісар». Він проходив, похмуро відповідаючи на їхні привітання, і так само, як і тепер, його сердило набридливе рипіння.

Прикривши рукою яскравий промінь ручного ліхтаря, Сергій Миколайович обережно переступив через ноги молодого партизана, що вклався впоперек коридора. Ледь помітна смужка світла попала на обличчя сплячих… «Не так, як. дома. А в кожного ж із них є свій дім… Або був… І в цього старого і в здорованя-болгарина, і у відчайдушного молодого смаглявого корсіканця Анрі Дюеза… У нього, здається, туберкульоз, бач, як бухикає. І завжди хворобливий рум'янець на щоках… А ось іще одна відчайдушна — чешка Лідія Планічка. Їй би зараз поратися на кухні у себе вдома, підігрівати вечерю чоловікові, а вона і в сні не розлучається з зброєю. Чоловіка вбили на минулому тижні під час нічного наскоку на німецьку казарму. Хорошою людиною був учитель Джузеппе. Лідія б'ється тепер і за себе й за чоловіка. До речі, Джузеппе говорив, що вони чекають малого. Та, очевидно, помилявся, поки що нічого не помітно».

Слова Джузеппе про первістка особливо глибоко запали в душу полковника. У полковника був дім, були дружина й син Петрик. «Петро Сергійович» — так називав він сина, коли той був семирічним пустуном. А тепер: Петрик…

Сергій Миколайович повернув ліворуч. Насилу пробравшись в кінець коридора, він нечутно прочинив двері і, ще й досі сердячись на свої чоботи, ввійшов до кімнати.

— Сергій Миколайович? — почувся тихий голос.

— Не спиш, Мехті? — так само тихо, трохи хриплувато, спитав Сергій Миколайович.

— Не спиться чогось.

Сергій Миколайович освітив кімнату ліхтарем. Це була одна з ванних кімнат на другому поверсі, з світлоголубими кафельними стінами і невеликим басейном посередині, який зараз вщерть був наповнений осіннім листям. На цій своєрідній м'якій перині любив відпочивати Мехті.

Надворі стояла зима, а в кімнаті від листя віяло осінню, — задумливою, тихою і трошки сумовитою.

Коли Мехті обернувся на світло, листя зашелестіло сухим, мертвотним шелестом. Підвівшись трохи і все ще мружачи очі від світла ліхтаря, Мехті дивився на Сергія Миколайовича. Той підійшов ближче, сів на край басейну і тільки після цього погасив ліхтар.

Стало темно. Тільки місячна пороша, що пробивалася скрізь розірвані хмари, сіялась через кругле вікно, яке робило кімнату схожою на каюту старовинного корабля.

— Не спиться, хоч ти що! — повторив Мехті. — Оце лежу й думаю про свою картину. Скоро почну її малювати.

— Що ж ти задумав намалювати?

— Закінчення війни, Сергію Миколайовичу. Вона буде дуже проста композиційно: наш солдат, що повертається з війни, і тріумфуюча земля навкруги. Але треба зробити картину добре, з настроєм, щоб, дивлячись на неї, можна було побачити й шляхи, пройдені нашими людьми, і те життя, що перервала війна і до якого люди тепер повертаються.

— А дуже важко намалювати таку картину?

— Дуже! Може й не під силу мені… Але малювати треба тільки так!.. Ось, уявіть собі, дивишся на маленьку картину, а перед тобою вся твоя країна, все твоє життя…

Мехті заговорив про батьківщину… І обидва замислилися.

Сергій Миколайович побачив свій Сибір, широку ріку напровесні, згадав перший комсомольський недільник на лісосплаві й Таню у шапці, у ватянці, з розчервонілими від холодного весняного вітру щоками.

«Таню!» — «Ні, ні, Сергійку, не люблю я вас… Не люблю». Вона боялася глянути йому в очі, і він не повірив їй, не повірив у те, що вона не любить… Ну й шибеником він тоді був! Як вітер, пробіг по брунатних колодах, що стрімко мчали хвилями, і за мить опинився посеред ріки! Він почав розчіплювати колоди, спрямовуючи ліс по течії і розбираючи затор, що утворився. Об колоду, на якій він стояв, з глухим стуком ударилась інша колода і мало не збила його з ніг. Він помчав разом з колодами вниз за течією. А Таня бігла берегом, бліда, перелякана, і кричала, аж поки не охрипла: «Сергійку! Сергійку!» Вона кинула йому багор, і Сергій зачепився ним за найближче дерево, яке росло на крутому березі майже горизонтально над водою. Колоди під його ногами закружляли і, вдарившись об берег, скинули його на пісок… І тут він побачив зовсім іншу Таню. Вона бігла до нього, спотикаючись, — кумедна, незграбна: ватяні штани заважали їй бігти. «Сергійку», уже тихим, тремтячим голосом промовила вона, охопивши його лице руками, ніби бажаючи переконатися, що все скінчилося гаразд, що він цілий і неушкоджений, — і заплакала. Вони повільно пішли берегом, проти течії і дивилися, як легко мчать по ріці тисячі величезних колод. Це був перший сплав для перших велетенських будов, які розпочала тоді молода Радянська країна. А навкруги — рідні простори… Світ був безмежно великий, і так вільно дихалось у ньому…