Імран Касумов - На далеких берегах

«Гм, райський куточок влаштували, — морщачи носа і кривлячи губи, зауважив кореспондент, одягнений, незважаючи на спеку, в шкіряну куртку, вимережану «блискавками». — Та тільки чи скрізь у них так?» Він говорив по-французьки, але трохи з акцентом, його супутники посміхнулися. Мехті, що в цей час проходив повз них, почув останню фразу журналіста і мимохіть зупинився. Іноземці покликали його до себе. Мехті підійшов. Кореспондент у шкіряній куртці зміряв його поглядом. Мехті був у звичайній голубій тенісці, парусинових штанях і тапочках.

«Ви… ви», кореспондент з «блискавками» заклацав пальцями, шукаючи потрібного слова. «Говоріть по-французьки, я вас зрозумію», перебив його Мехті. «О! о! — здивовано вигукнув іноземець і спитав по-французьки: — Де ви навчилися французької мови?» — «В інституті». — «Чудово!» — «А що ж тут особливого?» добродушно посміхнувся Мехті. «Скажіть… Чи не відповіли б ви мені на кілька запитань?» — «Коли зможу, відповім». Кореспонденти повідкривали свої: блокноти. В цей час до Мехті підійшли двоє юнаків — українець і узбек у кольоровому халаті. Кореспондент у шкіряній куртці іронічно оглянув немудрий одяг Мехті й сказав щось своїм колегам по-англійськи. Мехті погано знав англійську мову, але з вимови кореспондента догадався, що це американець. «Скажіть… гм… що ви вважаєте головним у житті? Багатство? Успіх? Чи, можливо, — він посміхнувся, — роботу?» — «Головним у житті, — твердо відповів Мехті, — я вважаю ясність мети». — «Ясність мети? Що ж таке, по-вашому, ясність мети?» — спитав журналіст. «Як би це вам пояснити… — в очах Мехті майнув вогник завзяття. — Ми ось говоримо, що треба будувати нові міста, і на карті з'являється назва нового радянського міста. Ми кажемо: більше металу! — і випускаємо нові трактори, автомашини, верстати, турбіни. Ми говоримо про боротьбу за достаток продуктів і показуємо вам результати цієї боротьби… Оце і є ясність мети… Зрозуміло?» — «Н-не дуже», буркнув американець. «Шкода, — Мехті посміхнувся. — А втім, я так і думав, що ви цього не зрозумієте!» Кореспондент так і не занотував нічого в свій блокнот, а Мехті підхопив під руки узбека та українця і приєднався до гомінливого святкового людського потоку. «Що ти їм пояснював, друже?» — спитав українець. «Пояснював найпростіші речі, та, як видно, вони не зрозуміли або не захотіли зрозуміти». Вони зайшли в чайну біля павільйону Російської Федерації і весело пили там чай з бубликами…

…І ось 1941 рік. Війна… Таня з Петриком проводжали Сергія Миколайовича на фронт. Він був призначений комісаром в одне з авіаційних з'єднань. «За маму не турбуйся», голосно й поважно сказав Петрик. Багато хто озирнувся на його слова; серед проводжаючих пробігло пожвавлення. Таня посміхнулася крізь сльози…

… Військове училище в Тбілісі. Мехті приймали в партію. Він поклявся битися за Батьківщину до останньої краплі крові. Син комуніста, маленький барабанщик піонерського загону, художник, лінгвіст став воїном, комуністом, йому випало захищати честь і свободу своєї країни на Сталінградському фронті. Тут, на фронті, він особливо добре пізнав людей, — далеко від домівки, від сім'ї, від рідних, вони швидше сходилися один з одним. На фронті Мехті одержав від одного з бакинських друзів листа. Тричі перечитав його, сидячи в окопі. До нього підійшов політрук роти. Він хотів провести бесіду з бійцями, та люди поглухли від гуркоту гармат. Мехті віддав листа політрукові. І лист пішов гуляти по окопах, по ходах сполучень, по бліндажах. Друг Мехті писав, що він разом з групою геодезистів перебуває в центральній частині Азербайджану, п маленькому селищі Мінгечаур — вони ведуть перші розвідувальні роботи в місцях, де скоро почнеться будівництво велетенського гідровузла. Мета будівництва — оросити водами Кури посушливі степи, дати струм новим нафтовим промислам, фабрикам, заводам. Лист переходив з рук в руки, і обличчя бійців ясніли, загорялися посмішками. Навкруги громадились руїни, ішов запеклий бій, смерть витала над головами, — а народ, як завжди, думав про життя, про творчість. Він думав про майбутнє… А щоб завоювати майбутнє, треба було, не шкодуючи життя, битися за свою землю. І Мехті воював з люттю, запекло. Ненависть з особливою силою вибухнула в серці, коли він дізнався, що німці нещадно бомблять його улюблений Ленінград, що Петергоф перетворений на руїни, що бомба влучила в Ермітаж. Ленінградці незламною стіною стали на захист свого міста. І Мехті пишався ними, як найближчими людьми… В одному з запеклих боїв їхня частина потрапила в оточення. Мехті був тяжко поранений, але продовжував битися. Коли кільце фашистів остаточно зімкнулося і Мехті побачив їх за п'ять кроків од себе, він приставив до грудей дуло автомата і натиснув на курок… В очах у Мехті потемніло і стало тихо-тихо… Опритомнів Мехті в незнайомому приміщенні. Скрізь були німці. Він чув їхні чіткі кроки, різкі накази; чув зойки, стогін людей… Над ним схилилася жінка в чорній хустці, з блідим, змученим лицем. Вона приклала до його рани мокру ганчірку… «Де я?» спитав він хриплим і якимось чужим голосом, який долинав наче з-під землі. «Не можна… — прошепотіла жінка. — Тут погано, тут не можна… Тут треба тихо…» Вона говорила каліченою російською мовою. Згодом він довідався, що жінка ця — полька і що вони в концтаборі. «Отрути… роздобудь мені отрути…» просив Мехті, а вона весь час повторювала: «Не можна… не можна… Треба тихо…» Вій швидко видужував, і тепер його дедалі частіше водили на допити. На допитах Мехті заявляв, що після тяжкого поранення він втратив пам'ять. Він чудово володів німецькою мовою, у нього була чиста вимова, і фашисти помітили це. Мехті тримався з ними вільно, незалежно: він зневажав смерть і вважав, що заново народитися для такого життя, як зараз, у концтаборі, — це гірше ніж смерть. І він поводився зухвало, спокійно дивився смерті в очі. Фашистам не раз хотілося розрядити в нього свої пістолети. А він стояв перед ними спокійний, твердий, з кам'яним обличчям. Тоді німці різко змінили своє ставлення до нього… А потім…