Імран Касумов - На далеких берегах

— Ну, ти міг і помилитись! — зауважив Ферреро. — Ти ж сам кажеш, що був поранений, лежав у гарячці…

— Ні, помилки тут не може бути. Я переконаний, що це він!

Ферреро енергійно запихкав люлькою.

— Що ж, цілком можливо, — погодився Карранті. — Ви думаєте, що він і сюди прийшов з наміром…

— Треба розгадати його наміри! — твердо сказав Сергій Миколайович. — Треба стежити за ним і зіставляти всі одержані від нього відомості й факти, з якими ми стикатимемося. Справа, здається, складніша, ніж ми думаємо. Ось вам перші відомості: вибухівку скинуть післязавтра, а гітлерівські ешелони пройдуть завтра…

— Ай справді має рацію мій заступник, — сказав Ферреро.

— Мабуть, що так, — погодився Карранті.

— Поки що допитай його. Гарненько допитай, — коротко наказав командир.

Карранті в ту ж мить вийшов з кімнати. Він не звик відкладати виконання наказів.

Пізньої ночі Карранті вивів у двір вілли людину в м'якому капелюсі й сірому пальті.

Вартові, що аж заклякли на морозі, пізнали начальника штабу, але він все-таки, як звичайно, шепнув їм пароль, зажадав відповіді і тільки після цього запропонував людині в капелюсі йти вперед.

Сам Карранті йшов позаду.

Стежка, якою вони пробиралися, вела до високої скелі. По дорозі зустрічалися нові вартові. Карранті знову називав пароль і повільно йшов далі.

— Можу я, нарешті, говорити? — тихо спитав чоловік у сірому пальті.

— Тепер можеш, — так само тихо відповів Карранті. — По-перше, як ти зустрівся з Михайлом?

— Ми одержали твоє повідомлення про те, що Михайло висадить у повітря зольдатенхайм. Порадилися з нашою ставкою й вирішили не заважати партизанам послати на той світ ще кілька сот німців. Для нас краще, коли і німці, і росіяни зазнають якнайбільших втрат!

— Це я знаю не гірше за тебе. Мене цікавить інше: як тобі вдалося протриматись у Трієсті?

— У мене німецький паспорт, — помовчавши, відповів Джон, — я інженер-геолог, прибув з Берліна, цікавлюсь шахтами Ідрії. Цілий день я крутився біля зольдатенхайма. Михайло з своїм напарником вийшов звідти надто швидко. Я не знав їх в обличчя — міг тільки догадуватись, що це вони. Коли б мене не попередили і коли б не оголошення німців — на прикмети, правда, вони не дуже-то щедрі, — я б не пізнав партизанів. Цей Михайло працює чудово! Я почав стежити за ними. Вони піднялися в Опчину, там зустрілися з якоюсь дівчиною. Тут я наважився підійти до них. А щодо довір'я… В цьому я не дуже переконаний. Коли ми ночували в сараї, мені здалося, що Михайло і його приятель спали по черзі… — Джон раптом зупинився і сторожко поглянув навкруги.

— Нас ніхто не чує, говори, — спокійно промовив Карранті.

— Чому ти не похвалиш мене?

— За що? Ти ніколи не відзначався особливою кмітливістю.

— Кинь жартувати, Чарлз.

— Я не жартую. Що тобі відомо про вибухівку?

— Вибухівка не буде скинута й післязавтра. Поїзди німців повинні ходити вільно. Бригаду слід завести в квадрат 11 — ти знайдеш його на карті, — там вона буде знищена німецькою, каральною дивізією. Командира прибери за всяку ціну. Сам постарайся пробратися в штаб корпусу. Ми повинні не пустити сюди росіян! Краще Гітлер, ніж комуністи!.. Дальші інструкції одержиш звичайним шляхом.

— Усе?

— Все! Дідько б його взяв, куди ми йдемо, далі ж урвище?!

— Повернись до мене, Джоне, — промовив Карранті.

Джон обернувся. Вони стояли під високою сосною, на самому краю скелі. З-за гори повільно викочувався блідий місяць.

— Тепер помолись, Джоне. Я мушу тебе розстріляти, — тихо сказав Карранті.

— Знову жартуєш, Чарлз… — почав було Джон, але Карранті уже звів пістолет.

Джон одразу знітився. Видно було, як у нього ослабли й задрижали ноги.

— Тебе пізнали, Джоне, — сказав Карранті. — А мені довелося докласти надто багато зусиль, щоб стати начальником штабу бригади…

— Але, може, ще можна втекти? — задихаючись, видавив з себе Джон.

— Не можна, — холодно сказав Карранті. — Тебе одразу ж схоплять. А я повинен бути поза всякою підозрою.

Джон озирався довкола, як зацькований звір.

— Ти ж порядний хлопець, Джоне… І ти прекрасно розумієш, що кожен день мого перебування тут вартий солідної пачки доларів. Я не можу позбутися їх, Джоне, — тоном проповідника процідив Карранті.

Джон кинувся до нього, та пролунав постріл, і тіло Джона покотилося в урвище…

До скелі прибігли двоє вартових.

Карранті не поспішаючи поклав пістолет у кобуру й застебнув її.