Вадим Собко - Зоряні крила

А Дорн змінив тактику, заховав пазури, м'якою лапкою намагаючись одурити Крайнєва. Це була боротьба двох зовсім різних людей. Боротьба старого з новим, сильного і молодого з кволим, але досвідченим.

Треба було знайти вразливі місця в душі Крайнєва, треба було знайти смужки старого, які ще мусили залишатися серед великих масивів молодого, живого і здорового. А потім, залазячи через ці смужки в душу, отруювати волю, ослаблювати її, щоб потім зламати.

Такою була нова тактика Дорна. Юрій не зразу відчув на собі її згубні наслідки. Але Дорн чітко продумав усі деталі своєї атаки. Він провадив її широким фронтом, добре знаючи, що коли здасться Крайнєв, то друзів йото зломити буде легше, а в крайньому разі можна буде обійтися і зовсім без них.

Перший крок був трохи дивним: Дорн звелів змінити музику, яку цілісінькі дні передавали через маленькі гучномовці з патефонних пластинок. І одного дня, коли Волох, Яринка і Юрій сиділи у вітальні, мовчки розглядаючи риб у акваріумі, високі чисті ноти рояля заповнили кімнату. Це був якийсь хворобливий мотив. Ноти стогнали і дзвеніли, ніби переливаючись одна в одну. Вони падали вниз, плакали, щоб, помалу піднявшись угору, передати зойк хворої людини.

Пісня почалася непомітно. Це була навіть не пісня. Розтягнутий речитатив дуже рідко підносився до справжнього співу. Пісня дратувала, вона збуджувала якісь темні почуття, в існуванні яких людина намагається не признаватися навіть собі самій. Вона примушувала хвилюватися — це була мука неподіленого кохання, життя, закінченого надто рано, невдоволення самим собою, великої смертельної нудьги.

Дорн розраховував на те, що у кожної людини мусять бути у серці слабкі струни. Граючи на цих струнах, можна навіть дуже сильну людину примусити слухатися. Дорн не знав, чи є такі слабкі струни в серці Юрія Крайнєва, але розраховував тепер тільки на них.

І, наказуючи змінити музику, він зовсім не думав, що після кількох таких концертів Юрій згодиться працювати. Він вважав би своїм цілковитим успіхом, коли б ці мотиви безсилля розхитали хоч би найменші скріпи, відкрили хоч би мікроскопічні щілини, через які можна було б діяти далі. Здавалося, пісня зробила свою руйнівну справу. У вітальні довго стояла цілковита тиша, коли віддзвеніла остання нота. Потім музика почалася знов.

Вона створювала дивний настрій, і Дорн, виходячи з вітальні, був цілком задоволений. Він навіть усміхнувся. Ця усмішка більше всього турбувала Крайнєва.

«Чому усміхався Дорн?» думав Крайнєв, вириваючись з-під впливу дивного, півдрімотного настрою, створеного піснями.

— Чого сміявся оцей барон? — уже голосно сказав він, ні до кого не звертаючись.

Волох сидів навпроти Юрія і дивився кудись за вікно, на аеродром, де в синяві неба котилося велике і жарке літнє сонце. Яринка напівлежала в кріслі.

— Коли нас щодня частуватимуть такою нудьгою, я помру місяців через два, більше не витримаю, — дуже серйозно і навіть журно сказала вона. — Я не розумію, навіщо такий концерт?

— А тут і розуміти нічого, — встав з місця Волох і підійшов до стіни, де висів маленький гучномовець. — Оця канарейка співає про щастя, а той гад, — він показав через плече великим пальцем, — думає, що нам такого щастя теж захочеться. Чорта з два!

Волох люто гупнув кулаком по картонному горлу гучномовця, і той затих, вдавившись високою нотою.

Тоді тільки Юрій зрозумів причину усмішки Дорна, зрозумів увесь широкий план атаки. Він перевірив себе — в серці його не було слабких струн.

Він розповідав про свої здогади друзям. Волох розсміявся:

— Якраз, так вони мене і зламають своїми романсиками. Це дурниці!

— А коли на кого романсики і вплинуть, то все одно нічого не трапиться, поки я живий, — додав Волох. — Я вирішую так: коли хто надумає зраджувати — хай попереджає заздалегідь. Я вб'ю його швидко і без болю. Коли це буду я — вам доручається вбити мене.

— Волох, — зупинила його Яринка, — а ти б… справді міг вбити мене, коли б я зрадила?

Вона вимовила останнє слово з таким жахом, що навіть Волох усміхнувся. Голос його звучав спокійно і впевнено, коли він відповідав:

— А ти хіба зробила б інакше, Яринко? Зрадників батьківщини треба вбивати, або вони мусять вмирати самі. Це вже на їхній власний вибір. Але дозволяти зраджувати їм не можна. Тільки я глибоко переконаний, що нас усе це не стосується.

І він вийшов з вітальні, легко несучи своє могутнє тіло. Юрій чув, як він обходив кімнати. Прогулянка його була прикрашена передсмертним хрипом гучномовців. Вони замовкали на цілком несподіваних, неприродних нотах. Волох трощив їх діловито, не поспішаючи, і було щось страшне в спокої цієї людини, певної своєї величезної сили.