Василь Сичевський - Чорний лабіринт

— То було там, а тут він з тебе… Та ще й в гестапо донесе.

— Твоя правда, Рудольфе, Репке старий собака — знає, коли і на кого гавкати. У тридцять третьому ординарцем у самого Рема був, а тепер он як вірнопіддано хвостом крутить. Та ти, мабуть, і не знаєш, хто такий Рем?

— Плював я і на Рема, і на Репке. Я добре знаю одне — за такі розмови тобі влетить.

— Е-е, заткнись…

— Та йди ти… — вилаявся Рудольф.

Повз вікно полетіли бризки. Стрічний вітер задував ті бризки в теплушку.

— Ей, ти, сволото! Тут же люди, а не скотина! — Бородань зло стукнув палицею в стелю. Але німець не звернув на те уваги.

— Дайте, дядьку, я його звідси дістану. — Андрій вхопив сукувату ковіньку і, просунувши її крізь грати, жбурнув на дах. Від несподіванки вартовий скрикнув і клацнув затвором автомата.

— Доннерветтер! Русіше швайн! — зарепетував вартовий. Певно, він мав у ту мить досить таки кумедний вигляд, бо в теплушці почули заливистий регіт напарника.

— Полосни їх, Рудольфе, — захлинаючись простудженим сміхом, порадив Гайнц.

Але Рудольф, очевидно, не відчув глузування. Він брутально вилаявся, заверещав: «Ферфлюхтер!» — і натис курок автомата. Сухо вдарив постріл. Гомінка луна розляглася по горах і завмерла.

— Штани тримай… вояка… — несамовито реготав Гайнц. — По черепах їх, по черепах, щоб знали, як полохати доблесного солдата третьої імперії.

— Іди ти знаєш куди! — скипів Рудольф.

Він, нарешті, зрозумів, що з нього глузують. Розбігся і перескочив на сусідній вагон. А хрипкуватий регіт Гайнца ще довго летів повз вікно теплушки разом з химерними пасмами чорного диму.

Ніхто, крім бородатого, не зрозумів, про що говорили вартові, однак небезпеку відчув кожен, і тому, коли вона минула, люди полегшено зітхнули. Тільки тепер Андрій помітив у себе на коліні тріску. Майже над головою у нього яскравилась жовтувата плямка на старій дошці.

— Так і на той світ міг одправити, гад! — зціпивши зуби, промовив хлопець, що сидів поруч з Андрієм. Куля пройшла якраз між ними.

— Німчура проклята! — підтримав його хтось із кутка.

— Добре, що хоч не зачепив нікого…

— То хтось із нас має щастя, — промовив бородатий.

— Ех, яке тут у трясці щастя, — важко зітхнув полтавчанин, — це точнісінько так, як моя бабуня казали: маєш ти, Миколо, щастя, ач, під коні попав Петро, а не ти.

Раптом на нижніх нарах зірвалося ридання. Хтось плакав жалібно, навзрид, немов мала дитина. За якусь мить худорлявий парубійко в гуцульському кожушку з'явився у пасмі світла, що падало од вікна. Він затулив обличчя старенькою крисанею і нестримно ридав.

— Що з тобою, хлопче?

— Михайлик… там… мертвий, — прошепотів той тремтячими губами.

— Де?

— Там, на нарах. Михайлик… Червона цятка на скроні. Я думав, він спить, а він… Ой мамко моя рідна, Михайлику, братику мій… — заголосив хлопчик.

— Заспокойся, заспокойся, синку… Хлопці, ану хто там ближче, погляньте, що з ним…

— Мертвий, — тихо промовив хтось у темряві.

Четверо хлопців підняли Михайлика і поклали на підлогу біля нар. Люди обступили тіло. Стояли, щільно притиснувшись один до одного, і мовчки дивилися на біле, безвусе обличчя. Бородатий зняв з голови шапку. Один по одному всі познімали шапки. В урочистій тиші чутно було, як дрібно стукотять колеса, стогне стара обшивка вагона і болісно плаче малий гуцул. «Зовсім дітей почали забирати», — подумав Андрій.

— Чого слину розпустив! — гаркнув чийсь роздратований бас.

Хтось вороже засопів на нарах і на середину вагона скочив довготелесий молодик років двадцяти п'яти. Андрій добре знав його. То був Грицько Шпинь, син старости із сусіднього села Чорної Буди, що за півтора-два кілометри від їхньої Калинівки. Чому Грицько опинився тут, хлопець не міг зрозуміти. Адже коли їх вели з базару на станцію, Шпинь стояв осторонь, курив і щось розказував поліцаєві. Як він опинився в теплушці? Навіщо йому їхати до Німеччини? Вислужувались перед німцями, дерли з людей так, що аж пір'я летіло. Партизани винесли його батькові смертний вирок. Андрій сам якось уночі приліпив той папірець на дверях Шпиневої хати…

Грицько протер долонею заспане, зім'яте обличчя, поскріб п'ятірнею важке підборіддя і зло цвіркнув крізь зуби у тремтливий морок вагона.

— Заціп, кажу! А то швидко соплі витру!

— Не чіпай його. Може, людині так легше, — промовив хтось із темряви.

— Од чого легше? Тьфу! — блиснув він у темний куток злими очицями. — Світу, дурне, побачить трохи. А воно нюні. Ач, ще й ногами соває, слиняве…