Василь Сичевський - Чорний лабіринт

… В ту прозору осінню ніч якось особливо гірко було думати про зустріч із смертю. Ще звечора батальйонний писар розповів йому: «Прийшов наказ. Ранком маєш їхати. Відпустка на три місяці за героїзм під Курськом. Залізний хрест одержиш від самого фюрера. В наказі про це окремий параграф. Підвезло тобі, Манфреде…» Витяг з наказу і відпускний квиток писар віддав фельдфебелеві Прусу, проте цей рудий пес все ж послав його в нічний дозор. «Відпустка — завтра, а служба — сьогодні». Так само було і з Вальтером — пішов і не повернувся. «Одержав безстрокову», — посміхнувся Прус, розриваючи наказ про Вальтерову відпустку.

На бруствері дозорного окопу, який було винесено метрів на сто п'ятдесят вперед від основної лінії оборони, Манфред помітив квітку. Запізніла осіння квіточка коливалася на тоненькій ніжці, на самому вершечку бруствера. Може, Вальтер теж бачив її у ту свою останню хвилину. Через тиждень після його смерті Крафт привіз із Мюнхена звістку про загибель родини Вальтера під уламками Зандлінгерштрасе. Тоді Манфред довго думав про своїх, адже вони теж у Мюнхені. Марта, мабуть, уже зовсім доросла — сімнадцять років, а Віллі тільки одинадцятий. Він народився у той страшний 1933 рік. Батька забрали до концтабору. Невдовзі після того померла мати, і всі турботи про малих лягли на його плечі. Всі ці роки він був для них і батьком, і матір'ю. Якби спитали, чому так одбивався від російських танків там, під Курськом, не назвав би ні фюрера, ні ідеалів націстської тисячолітньої імперії, назвав би їх, своїх сестру і малого брата. Розумів: для них повинен повернутися живий.

… Усе те почалося вдосвіта, коли Манфреда вже мали зміняти з поста. Долиною від синього лісу прокотилося важке зітхання — там прокидалася смерть. Над головою захурчали перші міни. І враз земля, де проходили окопи їхньої роти, піднялася, здибилась чорним вихором і тріснула з блискавкою і громом. Почулося несамовите виття розірваної на шматки сталі. Манфред присів і надів на голову каску. Десь зовсім поруч вибухнули снаряди. Здригнулися стіни окопу. Манфреда кинуло вбік, потім по колу, ніби він сидів у консервній бляшанці, яку несамовито крутонула чиясь могутня рука. Шматок бруствера відколовся од стіни і притис йому плечі. Сухий пісок потік тоненькими струмочками під ноги. А ще за мить вдарило над головою відчайдушним металевим сміхом і все провалилось, посунуло в морок. «Смерть! Смерть схожа тільки на смерть…» — промайнуло в свідомості Манфреда так, ніби то були вже не його власні думки, а наче думав хтось інший, що збоку спостерігав його кінець. Проте вмирати Манфредові не хотілося. Він скочив на ноги, уперся руками в бруствер і спробував було вискочити з окопу. В ту ж мить щось палюче шарпнуло його за руку і кинуло знову на дно. В гарячці нічого не зрозумів, навіть не відчув болю. Звів до неба перелякані очі і побачив на бруствері осінню квіточку на тоненькій ніжці. Вихор вибухів гнув її до землі, а вона вперто піднімалася знову, розправляючи під першим промінням сонця ніжні пелюстки. А навкруги сичала, біснувалася, гриміла, реготала смерть. Вдавлювала його в землю, труїла задушливим толовим газом.

Стрях поступово зникав. Його місце заступала холодна розсудлива мужність. Манфред відчув біль у руці. Розірвав сорочку і туго перев'язав джгутом руку вище рани. Кров зупинилася, і біль неначе вщух. Обережно виглянув з окопу: від лісу через руду, спалену сонцем долину повзли російські танки. Ховаючись за їх сталевими тілами, перебігала піхота. Манфред здивувався, що не чує ні вибухів, ні гуркоту танків. «Контузія», — майнула думка. Підняв автомат і пішов, пригинаючись, неглибокою траншеєю до своїх окопів.

Кроків за сорок побачив чиїсь жилаві, порослі рудою щетиною руки, що в останній, передкінцевій агонії вчепилися в землю. Манфред одразу впізнав їх — то були руки фельдфебеля Пруса. Сам фельдфебель лежав ниць, привалений стіною траншеї. «Мабуть, ішов перевіряти, чи не спить дозор. Служака…» Трохи далі в траншеї валялися одірвані ноги фельдфебеля, так ніби самі по собі, незалежно від тіла тікали з цього пекла. Манфред переступив через Пруса і пішов далі до окопів своєї роти. Тепер там було тихо. Тільки збита, немов віспою покльована земля зализувала рани синіми язиками толевого диму. Раптом Манфред зупинився. «Відпускний квиток. Прус поклав його в нагрудну кишеню кітеля. Він там, у нього». Кинувся назад і довго розгрібав над

Прусом крихку вологу землю. Потім, здригаючись від мерзоти, просунув здорову руку під груди фельдфебеля і повернув тіло горілиць. По широко розкритих скляних очах мерця повзали мурашки. У рот набилась земля, ніби покійник гриз її. Білий металевий ґудзик нагрудної кишені довго не піддавався — незручно було орудувати лівою рукою. Рвонув і вирвав той ґудзик з м'ясом. У кишені фельдфебеля лежав відпускний квиток і витяг з наказу, підписаного начальником штабу фронту. В обох документах мова йшла про нього — Манфреда Тегарта. Цього було досить, вникати у зміст наказу не мав часу.