Борис Акунін - Алтин-толобас

— Тобто… — Корнеліус зупинився, ляпнув себе рукою по стегну. — Тобто з-під палацу прокопали хід до Опричного двору й перенесли свинець під землею? Але навіщо? Для секретності, так?

— Звичайно, для чого ж іще! — Вальзер збуджено засміявся, мружачись од снігової пороші, що задувала супутникам в обличчя. — Відомо, що Боровицький пагорб, на якому стоїть великокнязівський замок, з давніх часів вдовбаний увесь підземними лазами. Розповідали мені знаючі люди, що просто посеред пагорба в давнину проходив яр, потім засипаний землею. Засипати-то його засипали, та галереї залишились. А вже в більш пізні століття хто тільки під Кремлем не копав! Той лаз, що ви знайшли в підвалі Кам'яного Терема, недавнього походження. Може, Олексіїв вихователь і співправитель боярин Морозов звелів прокласти — він, кажуть, був охочим до чужих таємниць. А з Опричним двором царя Івана вийшло ось як. Під час нападу кримських татар на Москву сей дерев'яний палац вигорів до головешок. Розумніше було б відбудувати його на іншому місці, щоб не розбирати обгорілих колод. Одначе цар звелів спорудити нові хороми на тому самому згарищі. Чому, запитаєте ви?

— Через підземний свинцевий тайник! — вигукнув капітан. — Він же то в пожежі згоріти не міг!

— Правильно, мій славний друже. Я теж так подумав. А потім, коли цар знову переніс резиденцію в Кремль, він не переводив Ліберею в інше місце — ні для чого було. Від государевого терема до тайника підземним ходом добиратися було не більше п'яти хвилин, вистачало й однієї малої свічки.

— Де ж розташовувався Опричний двір?

Лице Вальзера зморщилось у посмішці.

— На Моховій вулиці — по-нинішньому якраз посередині між Земським приказом і Наришкінськими палатами…

У фон Дорна відвисла щелепа — в рот одразу сипонуло дрібною сніговою потертю.

— Так… Так це ж садиба митрополита Антіохійського!

Аптекар засміявся.

— Отож бо й воно. А тепер я розповім вам, мій хоробрий капітане, чому не жалує мене високопреосвященний Таїсій. Вирахувавши, де має розміщуватися свинцевий тайник, я найнявся до митрополита домашнім бібліотекарем. На той час я ще не знав про істинну мету приїзду Таїсія до Росії. А коли виявив серед його паперів цілий зошит, суціль заповнений відомостями про Ліберею, зробився вдвічі обережнішим… На щастя, грек пішов хибним слідом. Він упевнений, що цар Іван вивіз книжкові скарби в Олександрову Слободу, і рік за роком шукає тайник там — перекопав усі руїни, а подекуди забрався під землю мало не на тридцять ліктів. — Вальзер зайшовся нападом сміху — зловтішатися цей добряга, здається, не вмів зовсім. — Хіба не смішно? Сидить просто над скарбом, а сам копає землю за тридцять льє від цього місця. Бібліотеку митрополит зібрав добру, теж величезних грошей варта, але до Лібереї, звичайно, їй далеко. Моя робота полягала в тім, аби переписати всі томи на маленькі аркушики з коротким описанням, а потім розкласти ці картки за темами й дисциплінами. Придумано вельми навіть розумно — Таїсій назвав цю методику «картотека». Коли книг дуже багато, буває нелегко знайти потрібну, а тут береш скриньку з аркушиками, і відразу все видно. Приміром, вам треба знайти деякі відомості з космографії…

— Гер Вальзер, — повернув захопленого книжника до головного капітан, — про картотеку ви мені якось іншим разом розповісте. Давайте про Ліберею.

— Так-так, вибачте, — винувато закивав аптекар. — У Таїсія пропрацював я декілька місяців. Справа з картотекою просувалася дуже повільно, тому що, як ви розумієте, займався я здебільшого зовсім іншим. Свою дорогоцінну бібліотеку митрополит, виявивши передбачливість, розмістив не у верхній дерев'яній частині палацу, а в кам'яному підвалі, що глибоко йде під землю. Там зручне місце для копання — природна улоговинка. Я подумав, що і сто років тому, під час будівництва Опричного терема, майстри мали розмірковувати так само. Якщо тайник дійсно тут, шукати слід просто під митрополитовою бібліотекою. Вдень я був зайнятий службою в Аптечному приказі та своєю лікарською практикою, на Мохову приходив увечері, а працював ночами. Так було краще з моїх міркувань — і слуги, і Таїсій спали. Я розібрав невелику ділянку підлоги — розколупав дубові плашки, щоб їх легко було виймати й ставити на місце. Паркет виявився покладеним на дошки. Я випиляв у них квадратний отвір і зчепив обрізки клеєм власного виготовлення. Вийшло щось на зразок люка. Під дошками була зола й горіла земля — сліди татарського попелища. Тут почалася найтрудомісткіша частина роботи. Я копав яму, виносячи землю в маленьких мішечках. Справа рухалася повільно. Місяць за місяцем я майже не спав, їв що прийдеться, на ходу — і нічого: не захворів, не ослаб. Навпаки, розвинув м'язову силу і зміцнив здоров'я. Ось вам зайвий доказ того, що тілом керує розум. Можливості людського організму воістину безмежні! Треба тільки вміти правильно використовувати арсенал, наданий нам благодійною фізіологією! Якби люди самі не зв'язували собі руки марновірством, не принижували власний розум, вони були б подібними до античних богів. «Що за диво природи людина! Яка благородна розумом, яка безмежна в здібностях!» — сказав великий Шекспір.