Борис Акунін - Алтин-толобас

Випили по другій, і тепер Ніколасу зробилось іще краще. Здається, він потрапив у тривіальну ситуацію, багаторазово описану й екранізовану: іноземець як жертва агресивної російської гостинності. «Напевно, це й називається «запій», — подумав магістр, — коли починаєш новий раунд випивки, ще не протверезівши після попереднього». Найбільше тривожило те, що не хотілося зупинятись.

Ніколас знову підставив чарку, поглянув на Йосифа Гурамовича й несподівано відчув приплив щирої симпатії до цього тертого, хитрющого, а в той же час такого по-дитячому відвертого товстуна.

Розчулене пощипування в грудях означало, що зараз Ніколаса понесе давати добрі поради. Двадцятирічний коньяк послабив усі стримуючі механізми.

Магістр протримався ще з півхвилини — поки Coco виставляв на зеленому столі кулі трикутником, — а потім капітулював.

— З вірою найпростіше, — сказав він.

— Правда? — здивувався Габунія, завмерши з уже націленим києм.

— Не треба старатися, не треба змушувати себе вірити в Бога. Марна це справа.

— Ви вважаєте? Так що, грошей на богадільні більше не давати?

Дзвінкий удар. Трикутник розсипався на жовті кружальця, жодне з яких — істинне диво — не торкнулося дрімаючої Жужі.

— Чом же не давати — давайте, діло добре, — дозволив Ніколас. — Тільки не ждіть, що на вас за ці діяння благодать упаде. Давайте, коли гроші є, а про віру не думайте. Якщо у вас потреба є, віра, коли треба, сама прийде, а за вуха ви її зі своєї душі все одно не витягнете. Випиймо?

Випили.

— Тепер поговорімо про ваші химерності кохання, — запропонував Фандорін, заїдаючи коньяк мініатюрним еклерчиком. Настрій у магістра був переможний, усі на світі проблеми здавалися йому зараз легкими і розв'язуваними. — Тут-то що не так? У вас же молода дружина-красуня, я читав у журналі.

— Вона мене не любить, — гірко сказав Coco, його товсті щоки скорботно обвисли. — Восьма об дев'яту і в середню… І все життя так було. Фатум. Уперше в двадцять одружився. Наречена — янгол, тато — секретар райкому. Так любив її, так любив! «Миллион алых роз» пісня була, пам'ятаєте?

Ніколас похитав головою — не пам'ятав. Навколишній простір починав поводитися так само безвідповідально, як і в «Кабаку». Навіть іще гірше.

— Пугачова співала. Та це вона вже потім співала, у вісімдесяті. А я своїй Ніно ще в шістдесят шостому, без усякої Пугачової, ввесь урожай квітникарського колгоспу «Сорок років Жовтня» купив і вулицю перед будинком трояндами виклав! От як любив… А вона дерла носа, обзивала, принижувала. З чоловіками кокетувала. Зраджувала… — Голос Габунії здригнувся від гірких спогадів. — Не витримав, убив її.

Фандорін похлинувся коньяком.

— Тридцять років минуло, — заспокоїв його Coco. — Я був молодим, гарячим. Іще навіть університет не закінчив. Тоді закони були суворі, шість місяців у в'язниці сидів! — Він гордо підвів палець, але тут же знову поник. — Удруге одружився — знову шалено кохаючи. Вона співачка. Голос — серафими в раю так співають! По всій країні на гастролі їздила. Я за нею — як собача, ось як Жужа ця, волочився! Навколо неї в'ються всякі хлюсти, букети шлють, записочки, а я терплю. Сімнадцять років терпів! Вона у вісімдесят дев'ятому на машині розбилася, царство небесне. Скільки було ганьби…

— Чому ганьби? — нахмурився співпереживаючи Ніколас.

— Так вона в машині Хурцилави їхала. Актор у нас такий був, відомий спритник. Коли автогеном дах зрізали, вийняли їх — він за кермом без штанів сидить, і моя Ліка поряд… А й що було! — махнув рукою Йосиф Гурамович. — Із Тбілісі до Москви переїхав. Думав, досить — більше ніяких дружин, ніякого кохання. А побачив Сабрину — і все, пропав, старий дурень. Нічого для неї не жалію: кутюри там усякі, цяцьки, ігуану з Америки замовив — ящірка така мерзотна, Сабриночка захотіла. І що? На минулому тижні з масажиста її зняв. Позавчора шофера звільнив. Три з половиною місяця після весілля минуло! Сто днів! І, головне, хоча б вибачення попросила — куди там! Тільки дивиться отак своїми очищами. — Coco задер голову й наморщив носа, зображуючи презирливий погляд. — Ні, Миколо Олександровичу, не розумію я про кохання чогось найголовнішого… Третю об одинадцяту і в куток.

Поміркувавши, Фандорін прорік:

— На мою думку, Йосифе Гурамовичу, ви про кохання все чудово розумієте, й щоразу знаходите таку жінку, яка робить вас щасливим.

Від несподіванки рука майстра здригнулася. Куля пішла навскіс — просто в лоб бідолашній Жужі. Той-тер'єр із обурливим вищанням застрибав по зеленому сукну, задзявкотів, але Coco навіть не глянув на свою улюбленицю — знизу вгору, через плече, дивився на Ніколаса.