Борис Акунін - Алтин-толобас

Можливо, але не факт. Треба зачекати, чи не з'ясує чогось усюдисуща Алтин Мамаєва. У будь-якому разі негайно на літак і в Лондон. К чортовій матері цю історичну Батьківщину з її кримінальними інтригами і морочливими загадками!

Правильність рішення сумнівів не викликала, й Ніколас вирішив дати перетрудженій голові спочинок.

Чим би убити час?

Для початку непогано б подати хоч трохи привабливого вигляду своєму одягу.

Він сяк-так відчистив плями на штанях та піджаці, заправ і посушив над газом комір і манжети сорочки, потім пришив одірваний рукав і залатав діру на коліні. He haute couture, але принаймні міліція на вулиці не сприйме за бомжа.

Так. Чим зайнятися тепер?

Фандорін подивився на бедлам, що панував у квартирі, і йому спала на думку чудова ідея: віддячити господині за гостинність. Магістр роздягся до трусів, озброївся ганчіркою і, насвистуючи, заходився давати лад лігвищу Алтин Мамаєвої. Помив підлогу, віддраїв раковини, витер пилюку. Вікон не мив, пам'ятаючи про засторогу. Малоймовірно, що на сусідньому даху затаївся вбивця зі снайперською гвинтівкою, та, як кажуть, береженого Бог береже.

Постільну білизну й рожеву піжаму Ніколас склав купкою. Трусики в блакитну квіточку, виявлені під ліжком, делікатно залишив на місці. Зібрав розкидані книжки, прилаштував їх на полицю. В око впали два заголовки, що збентежили непроханого прибиральника: «ЯК ЗБІЛЬШИТИ СВІЙ ЗРІСТ НА П'ЯТЬ САНТИМЕТРІВ» і «101 ПОРАДА ЖІНЦІ, ЯКА ХОЧЕ БУТИ КОХАНОЮ». Фандоріна охопило запізніле каяття — навіщо він тільки нав'язався зі своєю вдячністю і безглуздою любов'ю до чистоти! Навряд чи господині буде приємним вторгнення в її приватність… Розкидати, чи що, все знову? Але як бути з грязюкою та пилюкою, їх же назад не повернеш!

У розпалі обтяжливих сумнівів задзвенів телефон.

— Ніко, слухай мене уважно, — пролунав у трубці напружений голос Алтин. — Я тут про таке довідалася… Стоп, Мамаєва, по порядку… — осмикнула вона сама себе. — Ти народився в сорочці — це мегатонно. Знаєш, хто вчора на тебе полював? Не який-не-будь бичок колгоспний, а кілер суперкласу! Мені його відразу по фотці розпізнали. Кличка — Шурик, а справжнього імені ніхто не знає.

— Яке дивне прізвисько — Шурик, — сказав Фандорін, аби Алтин не подумала, ніби він злякався. Долоня, що стискувала трубку, раптом зробилася бридко липкою й холодною.

— Кілер нового покоління, зі своїм стилем. Патріот шістдесятих: техаси, кеди, Візбор і все таке. Коротше, «Кавказька полонянка».

— Яка полонянка? — не зрозумів магістр. — До чого тут полонянка?

— Не має значення. Послужний список у нього — повний фініш. Завалив Атласа, Жмирю і Левончика — це підмосковні замежники. Мій інформатор каже, що братів Отарішвілі, скоріше за все, теж Шурик упорав. І президента «Святогорбанку», і голову Ліги інвалідів. Ах, та що я тобі товкмачу — ти ж їжачок у тумані, нічого в нашій новітній історії не тямиш! Узагалі, Шурик — кілер з великої літери. Менше ста тонн зеленки за замовлення не бере. З усього, над таким крутим мочилом має бути господар, але хто — невідомо. Що іще? Ага, у Шурика свій почерк — не любить убивати здалеку. Віддає перевагу роботі не вибухівкою і не волиною з оптикою, а ножем, пістолетом, кастетом чи просто руками — у нього п'ятий дан з карате. Знаєш, із тих душогубів, хто любить бачити очі жертви.

— З… знаю, — насилу вимовив Ніколас, згадавши веселу посмішку Очкарика.

— Чого ти так розхвилювався? — заспокоїла його Алтин. — Був Шурик — став жмурик. Хлопчики Coco до нього добралися.

— Так, звичайно, — тихо промовив Фандорш.

— Сиди вдома, чекай мене. Я тільки заїду до нашого інфоцентру, дівчатка обіцяли надибати книжок про бібліотеку Івана Грозного та прес-досьє з її пошуків. Дуже зголоднів?

— Ні, так собі…

— Гаразд, потерпи.

Магістр упустив трубку на апарат і заметався по кімнаті.

Шурик, цей кошмар з вулиці В'язів, живий і неушкоджений! Записку написано ним, жодного сумніву. «Міль пардон»! Це він підкинув валізку, хто ж іще. Вчора, на набережній, спокійнісінько стояв, махав рукою вслід. Запам'ятав номер машини, тому й адресу відшукав без великих зусиль. Бр-р, заходив сюди вночі, дивився на них з Алтин, сплячих. Чомусь не вбив. Передумав? Отримав іншу інструкцію? Напевно.

Не знати, що за гру веде цей веселий убивця, та не можна наражати на небезпеку маленьку журналістку. Вона й так через Ніколаса опинилася на волосок од загибелі. Вилупку, що полюбляє дивитися своїм жертвам у вічі, не важко вбити чорнооку дівчину зростом півтора метра плюс один сантиметр, рука в нього не здригнеться.