Борис Акунін - Алтин-толобас

— Ві що тут, с глузду з'їхалі?! — ще сердитіше крикнув той же голос, а інший, дзвінкий і веселий — голос Очкарика — відповів:

— Міль пардон, ґенацвалє. Ми з дружбаном за пивом. Гей, Колянич, не жени, встигнемо!

— Спочатку вібачса, потим біжи! — зажадав другий кавказький голос, не такий густий, як перший.

Далі Фандорін не чув, тому що вже пірнув у рятівний прогін і стрімголов, через три сходинки заскакав униз.

Боже, благослови грузинів за їхню запальну вдачу!

Сам не помітив, як злетів по сходах із п'ятнадцятого поверху. Здатність до рефлексії все ще не повернулась, а то в Ніколаса, певно, підкосились би ноги.

Це був ніякий не божевільний! Це був убивця! І, судячи з поведінки, з рурки, що страшно цмокала, — вбивця професійний, яких Ніколас раніше бачив тільки в кіно! Очкарику потрібен був зовсім не кейс! Він хотів убити Ніколаса — і мало не вбив. Двічі Фандорін урятувався істинним чудом: спершу завдяки контейнерові зі сміттям, потім завдяки двом задерикуватим грузинам. Два кошачих життя геть.

У вестибюлі чергував міліціонер, що подивився скоса на розкуйовдженого постояльця.

Ніколас завагався — погукати на допомогу чи ліпше брати ноги на плечі, поки не пізно?

Слава Богу, рефлексія вже повернулась і вступила у свої права. «Яка там допомога!» — сказала вона. Цей усмішливий душогуб запросто пробрався до архівного містечка, яке охороняють вартові з автоматами, і так само просто вийшов звідти. З тією ж легкістю він потрапив до готелю, незважаючи на прискіпливого швейцара, незважаючи на цього ж міліціонера. Але ж одягнений підозріло: ковбойка, кеди. Ніні, тікати, рятуватися!

Але куди?

Вискочивши на вулицю, Ніколас ошелешено огледів потік машин, які повільно повзли Тверською. Навіть таксі не візьмеш — платити нічим. Ні грошей, ні документів.

До британського посольства — ось куди. Там панують розумність і порядок, там допоможуть.

— Вибачте, ви не знаєте, де посольство Сполученого Королівства? — запитав Ніколас у дівчини, що тупцювала неподалік, — мініатюрної, чорноволосої, із суворо насупленим чолом. Та спантеличено подивилася знизу вгору, стенула плечима. Чи то не знала, чи то він якось не так спитав.

Затримуватися не можна було ніяк. Фандорін добіг до підземного переходу і почав продиратися крізь густий натовп, гарячково розмірковуючи, як же відшукати посольство.

Як видно, ясність думки все-таки ще не зовсім повернулася до народженого в сорочці магістра — адже в кишені піджака лежав чудовий «Бедекер». Ніколас на ходу погортав яскраву книжечку. Ось воно, посольство: Софійська набережна. Де це? Квадрат В-7 на схемі центральної частини міста. Напроти Кремля, по той бік ріки Москви. Так це ж поряд — якихось чверть години хідні!

Утішений такою удачею, Фандорін закрокував переходом у бік ріки — швидко, але вже не бігцем, аби не привертати до себе зайвої уваги.

Жаль, що доводилося ось так, мимохідь перетинати Красну площу. Та ба! Не до історичних ремінісценцій. А скільки разів Ніколас уявляв собі, як із трепетом ступить на священний плац, із якого починається відлік безмежних просторів Росії! І ще мав намір неодмінно навідатися до мавзолею, поки мумію погубителя великої держави не закопали в землю.

Хоча й поспішав, хоча й не до того було, та на мавзолей усе-таки обернувся — і раз, і вдруге. Ніколи не гадав, що цей зікурат такий схожий на складені кубики з дитячого конструктора.

Що це майнуло позаду в натовпі? Картате, жовто-зелене?

«А-а-а!» — захлинувся магістр невиплеснутим криком. Слідом, кроків за двадцять, жваво крокував Очкарик. Побачив, що Фандорін обернувся, й радісно помахав рукою, просяяв посмішкою: мовляв, усе гаразд, я тут.

Ніколас різко зупинився, присів навпочіпки й повернув важільці — на правій платформі, на лівій. Зробився ще на кілька сантиметрів вищим через ролики, що висунулись, і, набираючи швидкість, помчав бруківкою вперед, до Покровського храму. Позаду пролунав свисток, потім другий, але це вже було пусте.

Москворіцький міст він пролетів на одному диханні — цілком можливо, поставивши при цьому рекорд швидкості з бігу на роликових ковзанах. Так розігнався, що, вивертаючи праворуч на набережну, зачепився ботинком за шов на асфальті й простягся на весь зріст.

Сильно розбив коліно, порвав і без того спотворені брюки, а найприкрішим було те, що від правої підошви відлетіли два коліщатка, і котитися далі не випадало.

Ніколас злякано озирнувся. Жовто-зеленої ковбойки на мосту не було. Здається, відірвався.