Володимир Обручов - В нетрях Центральної Азії

Я розповів про цю бесіду консулові, і він, розгорнувши переді мною карту Центральної Азії, показав наочно, що для Джунгарії і Західної Монголії шлях до Лхаси через Хамі і Сачжеу значно коротший, ніж шлях через Ллашань, Сінін, Кукунор і східний кут Цайдаму, яким ходять до Лхаси із Східної Монголії.

— Але в Західній Монголії і Джунгарії монголи й тепер ще живуть, — зауважив я. — Чому ж вони перестали ходити до Лхаси цим найкоротшим шляхом?

— У самій Монголії за останні сто-двісті років з'явилося досить багато нових монастирів, а в старих з'явилося більше гегенів, тобто переродженців Будди, які приваблюють богомольців. Через це кількість богомольців з Монголії у Лхасу взагалі зменшилась, а це пояснюється також зубожінням монголів взагалі, бо їх експлуатують вани, князі і китайські торговці, Щоб іти до Лхаси на богомілля, треба взяти з собою подарунки далай-ламі і всім кумирням Лхаси, харчі на багато місяців, верхових і в'ючних тварин. Рядовому монголові це вже не під силу, і більшість воліє краще молитися і жертвувати в найближчій до місця проживання кумирні або йти не так далеко-хоч би в Ургу, де багато кумирень і є геген, який вважається заступником далай-лами.

Так консул пояснив мені ймовірні причини зубожіння кумирні Тисячі будд на порозі Тібетського нагір'я.

Відомості про численні печери і зображенні божеств, а також про стару літературу, яку голодні лами охоче продавали бажаючим, дуже зацікавили мене, і я намітив відвідати Сачжеу і цю кумирню як завдання найближчих років. Лобсин підтримував мій інтерес до цієї кумирні та її багатств і якось навесні за чаєм, коли ми почали обговорювати питання, куди їхати цього року з торговим караваном, розмріявся.

— Знаєш, Хомо, — сказав він, — я часом думаю про подорож до Лхаси. Стільки різних місцевостей ми з тобою вже відвідали, і коли я під час зустрічей з різними монголами розповідаю про наші поїздки і пригоди, мене не раз уже запитували, чому я досі не побував у Лхасі, не оглянув чудові храми цієї столиці, не поклонився далай-ламі і не дістав його благословення, яке робить людину щасливою на все життя і приносить вічне блаженство.

— А хіба ти не щасливий без благословення далай-лами? — розсміявся я. — Живеш — не бідуєш, маєш добру дружину, дітей, юрти, багато худоби. Мандруєш, куди хочеш, бачиш нові місця, нових людей.

— І все-таки хочеться на власні очі побачити святого далай-ламу, його храми і місто, де живе багато тисяч лам і куди кожного року приходять на поклоніння люди з усіх країн, в яких шанують великого засновника нашої релігії.

— Ну, я з тобою туди не поїду! Надто це далеко ї важко, надто багато подарунків треба везти туди і коштів затратити на них і на довгу дорогу. А в дорозі ще нападуть тангути і пограбують, заберуть навіть в'ючних тварин, і тому до Лхаси якщо й доберешся, то з порожніми руками; до далай-лами і в храми тебе навіть не допустять.

=— Про Лхасу я поки тільки мрію, — заявив Лобсин, трохи засмучений моїми запереченнями. — Але цього року поведемо наш караван до цього Дуньхуана, побуваємо в печерах з тисячею будд, оглянемо їх, закупимо інтересних речей і книг. А у лам я розпитаю шлях до Лхаси, яким колись ходили прочани, що побували у тисячі будд.

Проти цього плану я не міг нічого сказати, бо інших планів на поточний рік у мене ще не було. А подорож до Дуньхуана давала можливість бачити нові місця, нових людей. Ми вирішили, що підемо найкоротшим шляхом по тракту до Урумчі, звідти до Турфана і Лукчуна знайомою дорогою, а далі вздовж Тянь-Шаню і через Хамійську пустиню новими місцями до підніжжя Алтинтагу. Час, який ще залишався до серпня, давав можливість вияснити у людей, що були в цих нових місцях, які товари підібрати для продажу населенню і ламам у кумирні Тисячі будд та для обміну у них на старі книги, картини, статуетки богів тощо.

І ось у половині серпня, споряджаючись у цю нову експедицію, я підібрав підходящі для лам кумирні Тисячі будд мануфактурні й дрібні залізні товари, не забув також товари, що можуть цікавити таранчів південного підніжжя Тянь-Шаню, через селища яких ми мали проходити. Лобсин прибув з верблюдами і кіньми, з запасами баурепку, сушених вершків, сиру з овечого молока, який в його сім'ї навчилися робити. Я додав сухарів, цукру, рідних круп і наприкінці серпня ми вдвох, мій вихованець Очир і старший син Лобсина, який дістав руське Ім'я Олег, рушили в путь. Дванадцять днів ми йшли великим трактом до Урумчі, не поспішаючи, потім ще чотири дні до оазису Лукчун дорогою, якою ми ще раніше просувалися з німцями, тому описувати цей шлях вдруге немає потреби. Зазначу лише, що їхали ми значно спокійніше, ніж того разу з німцями, і здебільшого ночували на волі в своєму наметі, а не на заїжджих дворах, де довелося б платити за фураж для нашого великого каравану.