Володимир Обручов - В нетрях Центральної Азії

За словами провідника, впоперек пісків Кумтаг ходити дуже важко; піски підносяться цілими горами на сто і більше розмахів, а під час сильних вітрів здіймаються хмарами. Рослинності на них майже ніякої немає. Тому що ми йшли не через піски, а по їх окраїні, стежкою, протоптаною вздовж хребта Чолтаг, я міг бачити при місячному світлі тільки високі горби піску, що залишалися в стороні, а на стежці лише місцями траплялися невеликі замети піску, що тяглися довгими пасмами. Не напинаючи намету, ми проспали години зо три або чотири, закривши обличчя хусткою, бо при слабких поривах вітру в повітрі носився пісок.

Прокинулись, як тільки показалися перші ознаки світанку, швидко зібралися і поїхали далі. Стежка потроху звертала на північний схід. Праворуч, як і раніш, простягались глинисті майданчики Чолтагу, а ліворуч здіймалися високі піщані горби Кумтагу. Так ми пройшли години зо дві з половиною, стало світло, потім з'явилося й сонце, але в якомусь жовтому серпанку без проміння, і я помітив, що місцевість починає змінюватися: піщані гори дрібнішають і мало-помалу поступаються місцем перед червонуватими глинистими майданчиками, горбами та довгими виступами. А разом з тим знявся вітер, і провідник порадив зупинитися на відпочинок, заявивши, що в Долині бісів удень майже постійно дме вітер, пісок засліплює очі і дуже важко йти проти вітру, тоді як уночі вітер часто слабшає.

Вітер дужчав, і для того, щоб трохи захиститися від нього, ми зайшли в улоговину, досить химерної форми, познімали в'юки, уклали верблюдів і дали їм та коневі по оберемку люцерни, поставили намет і лягли спати. Проспали мабуть до десятої години ранку, потім зігріли чаю, поснідали, коневі дали піввідра води і оберемок люцерни. Вітер дув поривами, то слабшаючи і майже затихаючи, то посилюючись, тим-то доводилося затуляти обличчя від піску, який він змітав з червоних горбів і невеличких пасом.

Коли сонце, що тьмяно світило крізь пилюку, почало заходити, ми, підкріпившись холодним м'ясом, чуреками і кількома ковтками чаю, зав'ючили верблюдів і поїхали далі на північний схід. Місцевість ставала дедалі більш нерівною: улоговини, то вузькі, схожі на глибокі вибоїни, то широкі чергувалися з зубцями, гребенями, рогами, часто дивовижних форм, складеними з червоного і буро-чорного твердого піску, в якому траплялися й дрібні камінці. Вітер, що надвечір послабшав, потроху зносив в цих скелястих виступів пісок. Чим далі йшла дорога, тим більш різноманітними ставали форми.

— Оце почалася Долина бісів, — сказав провідник. — Це нечисті сили бавляться тут, і коли вітер посилюється, вони виють, вищать, свистять, стогнуть, намагаючись налякати подорожніх, збити їх з шляху, засипати їм очі піском, звалити з ніг, вибити з сил і погубити.

Фантастичні форми скель, по яких, звиваючись, перетинаючи улоговини, йшла дорога, дійсно справляли враження чогось надприродного, а окремі кістки, черепи верблюдів та інших тварин і відполіровані піщинками до блиску цілі скелети їх, що зрідка траплялися, посилювали сумний вигляд місцевості, яка не мала хоч якої-небудь рослинності.

Коли зовсім стемніло і лише блідий місяць освітлював наш шлях, моторошне враження від пустині ще більше посилилось. Раз у раз виринали скелі якихось дивних форм та їх комбінації: то з погрожуючим пальцем, то затиснутий кулак, то потворна фігура з кривим носом, зяючою пащею, то зіщулена в грудку, згорблена крючком фігура. На наше щастя, вітер був слабий і завивання його серед нерівностей грунту не гнітило. Але можна було уявити собі, що робилося в цій Долині бісів під час сильного вітру, не кажучи вже про ураган, який примусив би людей і тварин протягом багатьох годин лежати і не ворушитися.

Раз у раз виринали скелі якихось дивних форм та їх комбінації.

Коли місяць, спустившись, сховався за пильним повітрям, провідник зупинився, бо, мовляв, серед темряви в такій розчленованій місцевості дуже легко можна загубити дорогу і краще діждатися світанку. Ми вибрали найглибший видолинок серед виступів і гребенів, уклали верблюдів, залізли поміж тюки нашого багажу і, вкрившись халатами, поснули.

Така ж сама місцевість, то більш, то менш сильно розчленована улоговинами і химерними формами, продовжувалась ще дві доби. Провідник розповів мені, що ще хлопчиком він під час дунганського повстання взяв участь у втечі дітей та жінок таранчів з Хамі по Долині бісів до Лукчуну. Втеча була поспішна, без належних запасів, і багато хто загинув від спраги. Бурі до цього часу «відкопують» у долині скелети людей, частини одягу і взуття, сідла.