Володимир Обручов - В нетрях Центральної Азії

Вже присмерком ми приїхали в Урумчі і зупинились в північному передмісті. Заїжджий двір був гарний. Відвели чисту кімнату з вікном, столом і кріслами; кан був накритий матами, стіни побілені і без тріщин, і наші німці були вдоволені. В м'ясній крамниці знайшлась навіть яловичина, хоча й пісна на вигляд; секретар звелів купити її на два дні для них (в Урумчі передбачалась зупинка), а баранину, куплену в Манасі, віддав нам. Купили ми також парові булочки мо-мо і коробку з китайським печивом, яке на вигляд сподобалось секретареві, але потім було забраковане професором. За чаєм він обнюхав його, покуштував кілька штук різного фасону, поморщився і сказав:

— Це гебек майт запах баран і гидки гешмак (смак)!

Секретар теж покуштував і щось сказав по-німецьки, мабуть, не погоджуючись з оцінкою професора. Але останній віддав коробку мені, сказавши:

— Забирайт це гидки гебек і більше не покупайт нам!

Ми з Лобсином не ремствували і смачно з'їли печиво замість своїх уже досить черствих баурсаків. Слід сказати, що в китайське печиво кладуть цукор з цукрової тростини, погано очищений, який надає всім сортам однакового своєрідного смаку; до нього приєднується ще запах кунжутової олії, на якій печуть це печиво.

В Урумчі професор мав відвідати генерал-губернатора цієї великої провінції на заході Китаю, щоб дістати дозвіл на розкопки в Турфані. Російського консула в місті в той час не було, і побачення довелось нам організувати самим. Вранці Лобсин, одягнувшись у новий халат і взявши в хазяїна заїжджого двору китайський чорний капелюх і верхового коня, повіз в яминь візитні карточки професора і секретаря, заготовлені в Чугучаці. Це були смужки червоного паперу, довжиною в четверть і шириною в півчетверті, на яких чорною тушшю були написані ієрогліфами прізвища в китайській вимові. Прізвище Шпанферкель було зображене п'ятьма ієрогліфами, які читались Ши-пан-фа-ель-кей. Секретар Венцель перетворився у Ве-ні-са-ель, а я в Гу-гі-ши-ки. Разом з карточками були послані і паспорти, одержані в Чугучаці.

Любсин повернувся годин через дві разом з китайським чиновником невисокого рангу, що приїхав на ішаку й привіз паспорти і запросив нас прибути о третій годині дня. Він пояснив, що амбань встає рано і звичайно приймає відвідувачів о восьмій годині ранку, але для ян-жень (заморських людей) приїжджих робить виняток і приймає після обіду. Він обідає опівдні і потім відпочиває дві години.

Чиновник по секрету повідомив, що за люб'язний прийом треба відплатити підношенням і сказав, що амбаня цікавлять годинники бу-бу-бу (будильники), револьвери (кишенькова рушниця, шість раз стріляй) і біноклі (чорна труба далеко дивитися). Він поцікавився, чи є в нас такі речі. Таким чином, умови, аудієнції були наперед застережені.

У професора було два біноклі, і один він міг віддати, досить старий револьвер Лефоше теж міг віддати. Та невеликого будильника йому шкода було віддавати. Я переконав його, що ми завжди прокидаємось рано і будемо будити їх, коли скажуть, а подарувати годинник необхідно, щоб дістати дозвіл на розкопки.

З чемоданів витягли парадний мундир професора з орденом; секретар одягнувся в фрак, а я як перекладач одягнув новий халат і взяв у хазяїна парадний капелюх. Лобсин залишився в своїй монгольській одежі, бо мав супроводити нас лише до двору яминя і назад.

Для професора взяли його легкий віз, а ми поїхали верхи. Лобсин попереду, а я позаду воза. Подарунки були вкладені в красиву коробку з-під німецького печива з великою картинкою на кришці, що зображала огрядну німкеню в бальному декольте з букетом в руках. Професор вважав, що ця картинка дуже сподобається амбаню.

На воротях міської стіни перевірили наші паспорти і взяли невеликий збір «на мощення вулиць», встановлений амбанем для всіх проїжджих. Головна вулиця справді дуже потребувала цього. Ями, наповнені грязюкою чи каламутною водою, чергувались з буграми. Ми їхали дуже повільно, пробираючись через натовп, що сновигав туди і сюди або стояв коло крамниць і біля лотків вуличних торговців. З одних крамниць доносився стукіт молотків, скрегіт терпугів, з других — скрегіт жорен, що мололи зерно, з третіх тхнуло часником, кунжутною олією, пригорілим салом. Крики рознощиків, торговців, покупців, зустрічних візників і вершників не змовкали. На щастя, наш проїзд не збуджував цікавості — іноземців у глибині воза не видно було натовпові, а ми двоє скидались на монголів і не привертали до себе уваги.