Володимир Обручов - В нетрях Центральної Азії

На другий день ми перевалили через наступний хребет Нанмианю по зручному місцю, яке вказав нам провідник, і спустилися з нього уже на північну околицю Цайдаму. Це широка долина між Наньшанем і першим пасмом Тібету; в ній розсіяні солоні і їірісні озера; солончаки, болота з заростями і степи з буйною травою. Але місцевість уже висока і повітря рідке, ходити пішки швидко втомлюєшся, а у вухах весь час якийсь шум, наче десь далеко співають або грають на дудці.

Ми йшли днів сім впоперек Цайдаму до його південної окраїни, де також стоять улуси монголів, які живуть за рахунок прочан. На горах Тібету влітку погода мокра і холодна, і вилинялий до літа верблюд не може працювати. Всі в'юки везуть далі на яках, кудлатих тібетських биках, а верблюдів залишають у монголів для зворотного шляху. От монголи й користуються їх робочою силою, молоком і шерстю за те, що пасуть і стережуть їх. І ми також залишили у них своїх верблюдів і взяли яків за невелику плату.

Тут, на північному кордоні Тібету, з'їжджаються монгольські прочани і утворюють більш численні каравани, щоб не боятися диких тангутів, які грабують одиноких проїжджих, відбирають у них речі, припаси, зброю. І наша торгоутська партія прожила тижнів зо два, чекаючи прибуваючих, відпочивала і вчилась в'ючити і пасти яків. Нарешті, зібрався караван в 42 чоловіка з різних місць Монголії, і ми мали змогу йти далі в середині травня. Весна ще мало відчувалась, випадав сніг, свіжа трава тільки що з'явилась.

Лобсин пише листа Фомі Кукушкіну.

Піднялись ми по довгій похмурій ущелині, на крутих схилах її лежав ще сніг. І намучилися ми спочатку з яками: вони не йдуть ланцюжком, як верблюди або коні один за одним, а біжать отарою, як барани, штовхають один одного, збивають з стежки, зачіпають в'юками і зсовують їх, іноді скидають на землю. Ящиків і крихких речей прочани не везуть з собою, а тільки м'яку мізерію, одежу, підстилки, подушки, мішки з борошном, сіллю, гуам'янню, цзамбою, плитками чаю, казанами і триногами. Всі в'юки схожі один на одного, і, щоб розрізняти на стоянці своє майно, кожний робить позначки, прив'язуючи клапті різного кольору зверху або збоку. Йшли ми майже всі пішки, тільки тюпереду який-небудь старик їхав на легкому в'юці, вказуючи всім дорогу.

Порядок у нас був такий: старалися встати до світанку, щоб зварити чай, потім нав'ючити тварин і виїхати, коли стане видно. Йшли 5–6 годин, іноді 8-10, зважаючи на місцевість, зупинялись, де корм був кращий, а намети ставили по кругу, вхід робили з внутрішнього боку, щоб злодії не мали змоги пробратися непомітно до кого-небудь.

У деяких прочан були собаки, які стерегли вхід до намету свого господаря. Приблизно раз на тиждень робили дньовку, вибираючи місце з доброю травою, щоб підкормити яків і самим відпочити.

Треба ще сказати, що міняють верблюдів на яків тільки ті прочани, які йдуть у Лхасу влітку в мокру погоду, а ті, що йдуть взимку, можуть іти туди і на верблюдах. Корма на Тібетському нагір'ї взагалі погані. В мокрих місцях росте густо трава бухачирик, що означає сила яка; у неї стебло дуже тверде, а м'яка головка невелика. Це майже те ж, що наш дерису (чий), але тільки останній росте на сухих місцях, а той на сирих, яких там багато, і старі яки і верблюди його не можуть жувати і худнуть. Тому в далеку путь у Лхасу треба вибирати молодих тварин.

Місцевість в Тібеті взагалі дуже нерівна, багато гірських пасом, а також рік і річок, грязьких місць на солончаках і на берегах рік, де тварини грузнуть, багато бродів, де треба вибирати мілкі розливи по рукавах, щоб не підмочити в'юки. Є високі перевали; особливо запам'ятався один, який називається Убаші-хайрхан, тобто милостивий убаші (мирянин з духовним обітом). Справжньої назви його не вимовляють, щоб не розгнівити духів. На перевалі, звичайно, велике обо — купа каміння і різних дарунків — ганчірок, кісток, хадаків, рогів яків, а, йдучи мимо, прочани неодмінно палять благовонне куриво.

На одній ночівлі до нас прийшов старик і дуже просив купити у нього мішечок солі, який він приніс з собою, або обміняти його на м'ясо, борошно, чай, цзамбу. У нас із собою була сіль, і ми запитали, чому він торгує нею, у прочан з Монголії сіль завжди є. Тоді він нам розповів про таку подію: «Я жив у Цайдамі і дізнався, що в Лхасі сіль дуже ціниться. Захотів нажити на цьому гроші. Поблизу мого улусу є солоне озеро, і в сухий час сіль осідає. Я назбирав її багато і повіз у Лхасу; нав'ючив сіллю сорок баранів, виміняв на додаток до своїх ще-інших на коня і корову. Кожний баран може везти на собі пуд солі, і провезти її нічого не варто, він сам кормиться по дорозі, а у Лхасі можна вигідно продати сіль і баранів, адже там і лам, і прочан багато, і всім потрібні і м'ясо, і сіль. От я і погнав своїх баранів з вантажем солі по горах в Тібет. Дісталися ми добре до цієї долини, де ви стоїте. А вночі випав глибокий сніг; справа була на початку зими. По глибокому снігу баран і без вантажу йти далеко не може, а сніг покрив усю траву і вже не танув. І всі мої барани загинули з голоду. Сіль я всю зібрав. Я міг би потім іти в Лхасу пішки, та чи багато на собі понесеш? От я і живу тут поблизу в своєму наметі і продаю прочанам сіль. Коли розпродам всю сіль, піду додому пішки і принесу трохи грошей».