Володимир Обручов - В нетрях Центральної Азії

Провідник, помітивши моє розчарування, сказав, що руїни старого храму, де знаходять монети і стародавні книги, лежать трохи далі, але що за водою доведеться приходити сюди, бо туди вона вже не добігає. Ми поїхали далі і хвилин через десять або п'ятнадцять досягли цього місця. Тут серед кількох вищих і голих барханів зводились почасти цілком перекриті піском руїни: стіни із жовтої випаленої цегли, що утворили кілька прямокутників, рештки напівзруйнованого субургана, що підносився над піском, і, трохи осторонь, кілька пнів тополь, що стирчали з піску. Група барханів, що насунулись на руїни, прилягала на півночі до більш високих барханів, які досягали вже сажнів вісім-десять висоти і нагадали мені Кумтаг. Трохи осторонь, вздовж дуже засипаного сухого русла, простягалася смуга кущів тамариску, що піднімалися над піщаними купами. Тут ми знайшли досить рівний майданчик, де можна було поставити намет. Вздовж русла простягалися зарості дрібних кущів, які могли бути кормом для наших верблюдів, але для двох коней корму зовсім не було.

Ми влаштували свій табір, хлопців залишили, щоб вони розклали вогонь і готували обід, і вдвох з провідником обійшли руїни. Там, де пісок не утворював барханів, на поверхні грунту траплялись якісь ганчірки, куски цегли, тріски. В одному місці провідник підняв невелику монету з червоної міді, поверхня якої була відшліфована піском, тому цифри і літери цілком стерлись, і лише кругла форма наводила на думку, що це була монета. Порівнюючи ці руїни з Хара-Хото, я подумав, що нанесений пісок, який місцями заповнював стіни будинків до верху і навіть піднімався вище, утруднить нашу роботу. Цей пісок доведеться прибирати, щоб дістатися до колишньої підлоги будинків, під якою можна буде що-небудь знайти. Вибравши один прямокутник, який менше занесло піском, я вирішив почати з нього.

По обидві сторони долини простягалися високі барханні піски.

Ми повернулися до табору і застали вже нап'ятий намет, чайник, що закипав на вогні, і рядом казанок із супом. Верблюди паслись між тамарисковими кущами, коні стояли прив'язані до одного з них, понуривши голови, барани спочивали, лежачи купкою. Чотири бочонки з водою були вкриті повстинами від сонячного проміння. Запас води ми привезли з Нії, але тепер, знаючи, що поблизу в річці є вода, вирішили напоїти з бочонків верблюдів, коней та баранів, а надвечір під'їхати за свіжою водою до струмка, який залишився на віддалі версти біля перших руїн. Напившись чаю і відпочивши, ми почала напувати тварин. У нас був досить великий мідний таз, ми наливали в нього воду з бочонків, підводили баранів, коней і верблюдів поодинці і давали їм напитися досхочу. Перед заходом сонця провідник і син Лобсина, нав'ючивши бочонки для води на двох верблюдів, поїхали на конях до струмка, де наповнили бочонки свіжою водою і ще раз напоїли коней. Вони повернулись, коли вже смеркло.

Сонце зайшло в цей день багряне, і провідник сказав:

— Треба добре укріпити намет, зробити з усіх тюків, сідел і бочонків з водою огорожу, за якою укласти баранів, і на ніч укласти верблюдів спиною до вітру. А вітер тут майже завжди з північної сторони і цієї ночі може бути сильний.

Зважаючи на це, ми і влаштувались на ніч з південної сторони великої піщаної купи, що поросла тамарисковими кущами і давала деякий захисток. Полягали спати ми і хлопці в глибині намету, провідник — біля входу.

— Мій верблюд молодий і неспокійний, за ним уночі треба наглядати, щоб не втік, — пояснив він нам.

Годині о дев'ятій вечора вдалині на півночі прокотився гул, спочатку слабкий, очевидно, ще далекий від нас. Я чув його, тому що не спав, занепокоєний думкою про те, що скарби, які ми збиралися розкопати, дуже сумнівні щодо якості і кількості і трудні щодо роботи. «Навряд чи якій-небудь розумній людині спало б на думку засновувати велике поселення у місцевості, дуже близькій до окраїни піщаної пустині, — думав я. — Забудована площа невелика, великого монастиря тут бути не могло, і ми лише змарнуємо час».

Гул посилився і перервав мої думки. Здавалось, що до нас мчить ціла армія вершників; завивання змінювались свистом, і на намет сипались піщинки в такій кількості, що можна було чути, як струмочки їх збігають у різних місцях. Намет то надимався, то вдавлювався. Але ми глибоко забили кілочки і придавили поли з боку вітру чотирма бочонками з водою, вкритими повстинами та полотном. Я довго вслухався в голоси бурі і, переконавшись у міцності нашого захистку, нарешті заснув.