Володимир Обручов - В нетрях Центральної Азії

Цей чоловік розповів, що років шість або сім тому він був провідником якогось іноземця, нібито англійця, який їздив з ним до цього міста в супроводі своїх слуг, пробув там кілька днів, місцями копав землю, знайшов кілька старих індійських книг і заявив, що знову приїде з десятьма робітниками провадити розкопки, тому що місце дуже цікаве. Але поки що він більше не приїжджав. Після частування узбек пішов, заявивши, що він може провести мене в це старе місто.

Мені і Лобсину цей чоловік не дуже сподобався, хоч справив враження знаючої людини, показав кілька старих мідних монет з індійськими буквами, що їх було знайдено в цьому місті, і клапоть листка з книги з санскритським текстом, який, за його словами, англієць покинув тому, що він був пожмаканий і брудний. Поговоривши ще з Мухамедом і взнавши біографію цього провідника — Ібрагіма, ми вирішили виїхати з ним для того, щоб оглянути місто і розкопки, якщо місце сподобається. Господар сказав, що коли я не знайду нічого цікавого для себе понад рікою Нією, можна буде поїхати і вниз по ріці Керії, де також багато залишених поселень, а провідник знає і ту долину.

Викликавши провідника, ми сторгувалися з ним. Везти з собою в пустиню два в'юки з товарами, звичайно, було недоцільно. Якщо розкопки будуть вдалі — вільні верблюди, щоб відвезти все добуте, будуть потрібні. Товари можна було залишити в господаря постоялого двора. Я сходив до аксакала, який запевнив, що провідника Ібрагіма він давно знає, а Мухамед-шарі, старий житель міста, також заслуговує на повне довір'я. До китайського амбаня міста я не вважав за потрібне звертатися, бо випадок у Баркулі з моїми товарами, про що розповів у п'ятому розділі, спонукав звертатися по можливості рідше до китайських властей в Сіньцзяні і віддавати перевагу стосункам безпосередньо з населенням.

Отже, ми залишили товари на складі у господаря постоялого двора, який видав мені розписку, що він їх одержав: правда, тюркською мовою, але завірену аксакалом. Закупивши сухої провізії на місяць і чотирьох баранів як живий провіант, взявши з собою порожні мішки і чемодани з-під мануфактури, чотири барила для води, пучки сухої конюшини для коней і макухи для верблюдів, ми виступили 6 жовтня з Нії вниз по течії ріки.

По долині її простягалися поля з різним хлібом, бавовником, сади, окремі будинки таранчів і невеликі групи їх, гаї тополь, джигди, карагачу, шовковиці, маслинових та фісташкових дерев. За перший день ми зробили перехід верст на тридцять і зупинилися, коли заходило сонце, біля великого зжатого поля, яке могло дати корм нашим чотириногим. Увечері, звичайно, прийшли жителі сусідньої групи хат, і від них ми дізналися, що наступного дня населена частина долини має закінчитися.

Дійсно, на другий день шляху групи полів, садів і фанз ставали все більш віддаленими одна від одної, з'явилися пустирі давно залишених полів. У річці текло ще досить багато води, але провідник пояснив це тим, що час поливання полів і садів уже закінчився, воду не витрачають на поля, і вона біжить далі. На пустирях траплялися пні і дерева, що всихали; ознаки завмираючого життя були перед очима. Поблизу місця нашої ночівлі вже не було жителів.

На третій день ми вранці поминули останню маленьку групу хат з невеликими полями, залишками садів та тополь, що всихали. Почалася пустинна частина долини Нії, де-не-де видно було залишені хати, вже без дахів, дверей, віконних рам, — їх вивезли власники під час переселення або розкрали на дрова. Поля вже поросли колючками, полином, бударганою; щодалі рідше траплялися засихаючі дерева. Води в річці стало менше, а навесні і влітку під час поливання вода сюди, очевидно, вже не доходила. Цього дня ми за порадою провідника зробили великий перехід, щоб на завтра раніше дійти до залишеного міста. Долину Нії на цьому переході вже облямовували піщані горби, почасти порослі, а почасти зовсім голі, з барханами, що нагадали мені піски Кум-тагу в Долині бісів.

В останній день місцевість мала сумний вигляд: подекуди ще стояли рештки будинків і майже посохлі дерева, на старих полях борозни були вже зовсім згладжені вивітрюванням та піском, який утворював маленькі купи під захистом окремих кущів і групи невеликих барханів, а по обидві сторони долини простягалися більш високі барханні піски. На півночі в далечині видно було ще вищі пасма барханів. Незабаром після полудня ми дійшли до місця колишнього останнього міста на Нії. На площі в триста-чотириста кроків, якщо не більше, стояли рештки стін від хат, колишніх дворових огорож і вулиць, де-не-де пні дерев. Але в цілому, у порівнянні з руїнами Хара-Хото і храмом Тисячі будд в Дуньхуані, ці не справляли враження. Вода ріки тепер доходила і сюди, хоч тільки у вигляді маленького струмочка, що ледве тік по піщаному руслу.