Григор Угаров - Слідами вигнанця

Уночі сходив великий блідий місяць. Нерухоме сплетіння дерев ставало фантастично гарне. На бананові плахти лилося з неба мерехтливе сяйво й немов бісером оздоблювало розквітлі орхідеї, проникало крізь примхливо-тендітне листя бамбуків та перисті крони пальм. З дерева на дерево, наче гадюки, плазували безкінечні ліани. Мацаками велетенського спрута здавалось повітряне коріння мангрів.

І знову розвиднялося. З-за далеких лісів виринало сонце. На відкритих місцях сичали отруйні змії, незграбно переставляли цурпалки ніг велетенські тропічні черепахи. Скорпіони, завтовшки з добрий корабельний мотуз, стрілою перебігали стежку, люто сичали й ховались у лісовому смітнику. Злодійкуваті промінчики сонця часом розтинали сутінь вікових дерев і спалахували золотим зайчиком на попелястому зморшкуватому панцирі суходільних раків.

Спека й задуха ополудні ставали нестерпні навіть під непроникним наметом лісу та в чорних хащах велетенських папоротів.

На географову думку, за ці п'ять днів експедиція наблизилась до країни гаубау на добрих десять ліг.

Ночі були прохолодні, ясні, зоряні. В хащах прокидались хижаки й глухим лютим ревінням наганяли страху на все живе. Павел так і спав, міцно пригорнувши карабін. Домбо і вві сні тримав руку на колодочці пістолета. Тубільці ні на мить не розлучалися з гострими списами, ладні схопитися при першому підозрілому шерхоті. Інколи, прямуючи на нічний розбій, повз табір проходили леви. Вони грізно гарчали, але жодного разу не наважувались напасти на людей.

Мандрівники вирушали в дорогу раннього ранку. Павел поспішав дістатися до першого-ліпшого тубільного селища, сподіваючись там дізнатись бодай дещицю про старого Балкана.

На карті Сімоне Альвареса поблизу не було позначено жодного населеного пункту. До найближчого з них лишалось ліг із п'ять важкої, виснажливої путі. Попереду чекало ще кілька гірських перевалів, укритих густими джунглями.

Спека та задуха тропічного лісу швидко виснажували людей, і перепочинки ставали педалі частіші й триваліші.

До мети лишилося ще днів десять. За кожною лігою дороги Павел чимраз дужче збуджувавсь, квапив носіїв, палаючи бажанням чимшвидше дістатись до країни, де знайшла пришиб ота таємнича біла людина з тубільних переказів. Однак носії щось не дуже хапались уперед. Вони сердито перегукувалися, неначе ось-ось ізчепляться навкулачки. Лія хрипким голосом тяг якусь безкінечну пісню. Тільки Домбо з Камбелою пленталися слідом за географом і про щось таємничо перешіптувались.

На одному повороті Домбо наздогнав Балканова:

— Гамба, коли ми приходити в країну гаубау?

— За десять днів, — одказав Павел.

— Десять? — перепитав Домбо. — А потім куди пітимемо?

— Підемо знову на берег Великої води. Там нас чекатиме блакитна пірога Матросова.

Павел сподівався, що хлопчик, як завжди, заходиться розпитувати про все довго й докладно, але той замовк. Та пройшовши деяку відстань, Павел озирнувся на хлопця. Обличчя в того було сумне, чоло насуплене, очі дивились під ноги, спідня губа відкопилилась.

— Ти чом це, друже, зажурився? — спитав географ.

— Коли приходитимем до Великої води, Домбо й тамо-тамо не треба будуть гамбі! Наш господар поїхатиме на своє плем'я. Він буде продати нас лихим білим людям. Лихі білі вбиватимуть мого тамо-тамо!

Павел здивовано втупивсь у хлопчика.

Тільки тепер він збагнув причину отого таємничого перешіптування! Камбела, певно ж, докладно розповів синові про тяжке життя тубільців на плантаціях, про гумовий канчук, попруги від якого й досі не посходили йому з пліч. Коли Бенгасові люди повернуться до свого племені, їм двом доведеться блукати джунглями та саванами, як тим самітним гну. Якщо ж вони дійдуть до Великої води, то там біла людина продасть їх португальцям. Коли вони похлянуть і вже не зможуть працювати, португальці повбивають їх «вогненними луками» або ж потоплять у морі… Такі думки ввесь час ятрили серце старому Камбелі. Він утратив сон, апетит і впав у розпач.

Домбо щиросердно розповів географові все.

— Цього ніколи не буде! — схвильовано вигукнув Павел і пригорнув до себе хлопчика. Потім глянув йому у вічі: — Ти віриш моїм словам?

— Гамба ніколи не дурить, — погодилось негреня.

— Тоді ж бо слухай, що я казатиму. Коли повернемось до Великої води, Домбо та Камбела поїдуть зі мною. Ми разом сядемо на вогненну пірогу й подамося у мою країну!

Очі хлопчика спалахнули радістю.