Григор Угаров - Слідами вигнанця

Селище палало! Бенгас похмуро дивився на пожежу. Губи йому нервово пересмикувало. Коли спалахнула священна громадська хата, він поволі підніс бойовий ріг і протяжно засурмив. Бубон ударив на гвалт. Плем'я зляканим стадом антилоп метнулося до стежини. З тужним виттям побігли за людьми собаки.

Крутим узвозом, який кривуляв до рудих скель, посунув цілий мурашник люду. Останні йшли носії. Кожен тримав у руці спис, а на голові — клунок або кошик.

Торкнувшись пальцями землі, Бенгас тричі підніс у повітря асагей і мовчки рушив за племенем.

Сонце здибало довжелезну валку вже серед віковічного лісу. Стежка зигзагом путляла в похмурому затінку.

Починався стрімкий гірський перевал. А далі, за перевалом, дорога вела до глибокої ущелини.

Дійшли до роздоріжжя. Від головної стежки починалась інша, що вилася майже прямо на схід. Кабанга, який замолоду подорожував у далекі країни, показав Павлові туди, де сходило сонце. За його словами, десь там мала бути земля гаубау. Засурмив сигнальний ріг, сповіщаючи плем'я про розлуку з географом.

— Біла людина йде від нас! — прогримів голос вождя.

Валка тубільців ніби зламалася.

— Білий чаклун залишає нас! — полинула з вуст в уста сумна звістка.

Люди клали свої ноші край стежки, торкались кінчиками пальців землі й високо піднімали вгору списи. І вмить на Балканова спрямувалися сотні благальних поглядів: не залишай нас, охороняй плем'я своїм «вогненним луком»! Вождь збагнув загальну тривогу. Піднісши догори «наруччя сили», він довго промовляв до них. Біла людина мандрує її інше місце, в неї попереду ще дуже довга путь.

Тубільці все зрозуміли. Вони змирилися з лихом.

Павел, глибоко зворушений, не знав, що й діяти. Підійшовши до своїх речей, він розв'язав шкіряні міхи, йому кортіло кожному з цих щирих та лагідних людей дати бодай якусь дрібничку на спомин. Але що даси такій силі-силенній народу!

Вождеві, Кабанзі та всім старійшинам він подарував по кишеньковому ножичку, кожній жінці дав голку, гребіночку, люстерко, разок намиста й стрічку червоного ситцю. Чоловікам дісталось по цвяху та сірнику. Жінки й дівчата особливо зраділи кольоровим стрічкам. Вони тут же пов'язали ними свої чорні коси й запишались одна перед одною.

Бенгас поставив варту й не боявся несподіванок. Нехай знедолені люди племені натішаться бодай з дорогоцінних подарунків білого чарівника. Кожна річ кілька разів переходила з рук у руки.

Тубільці теж не хотіли осоромитися перед добрим білим. Кожен вирішив подарувати йому свою найкращу річ. Але Бенгас збагнув, що на це згайнується дуже багато часу, тому, піднявши бойовий ріг, дав сигнал усім залишатись на місцях. Потім підійшов до Павла й подарував йому чудову табакерку з різьбленої буйволячої ратиці, довгий бойовий спис, великий лук та сагайдак отруйних стріл.

Кабанга втирав сльози.

— Добра біла людино, залишайся з нами! — благав він. — Ми дамо тобі кокосових горіхів, багато бананів, багато коржів печеного таро! Якщо й цього мало — вибери собі за дружину найхоробрішу дівчину племені! Ти тільки покажи вогненним луком, яку хочеш, — і вона буде твоя! А коли прийдемо на нові землі, збудуємо тобі найміцнішу хатину, в яку не протікатиме жодної краплини води!

Його слова були підтримані схвальними вигуками. Знявши з себе найкраще наруччя, Кабанга простяг його Павлові. Потім мовчки підніс угору спис і торкнувся ним чола.

Вервечка з десяти носіїв пірнула в морок пралісу. Останнім рушив географ, услід йому пролунав трикратний прощальний вигук племені.

Перед вів Капоко.

За ним крокувала решта: Гама, Нгвуно, присадкуватий, але жвавий і рухливий парубок Лія, Онда та ще шестеро тубільців, яких Балканов майже не знав. Всі носії були одного віку, майже однакові на зріст і так поцяцьковані татуїровкою, що здаля здавалося, ніби вони з ніг до голови закутані в ятерину…

Заколот серед носіїв. Нгвуно робить замах на географа. Фортеця в скелях. Несподівана тривога. Тубільні годинники. Покарання. Залишене селище. Слов'янські літери в хатині. Підпис старого революціонера. Нікчема йде назирці

П'ять днів продирались мандрівники непрохідним лісом.

Стежка кривуляла понад долинами вузеньких річечок або збігала в похмурі ущелини. В джунглях панували сутінки. Сонце на блакитно-сивому небі було оповите рудуватою імлою. Тихо погойдувалось висле листя кокосових пальм, бананів та динних дерев. Химерними потворами звивалися кактуси. Кивало цупке півметрове латаття хлібного дерева. Повітря сповнював важкий сопух зотлілої деревини, вогкості та лишаїв. Тільки де-не-де крізь непроглядні шати блискав самітний сонячний промінь. З вереском розлітались на всі боки сполохані птахи, шугали у верховіття переколошкані павіани, які доти лінькувато куняли на ліанах. Ступаючи по-котячому і відгавкуючись, шилися в хащі сріблясті шакали. А потім знову нависала мертва тиша, тільки сухий хмиз потріскував під босими п'ятами носіїв…