Григор Угаров - Слідами вигнанця

Павел примірявсь у цибатого, наче лелека, португальця і обережно натис на гачок… Пролунав постріл. Португалець, прошитий кулею, крутонувся дзигою, випустив карабін і повільно осів додолу. Другий метнувся до нього, ухопив попід пахви й потяг волоком у кущі. Павел знову вистрілив. Але куля, певно, тільки обсмалила цього другого, бо він сіпнувся, шугонув назад і чимдуж закивав п'ятами. Негри-посіпаки з диким вереском майнули слідом. Балканов навздогінці випустив ще два набої, але, здається, нікого вже не поцілив.

Над лісом і долиною запала напружена тиша. Цибатий португалець, який упав у папороті, не ворушився. Павел немов заціпенів, припавши щокою до приклада й дивлячись услід розгромленим напасникам. Чоло його, мов дрібним прозорим пшінцем, укрилось потом. З нерухомої цівки рушниці й досі тягся білуватий димок. Раптом у заростях хлібного дерева засурмив ріг. Йому лунко відгукнувсь дерев'яний бубон. Тієї ж миті над лісом розлігся багатоголосий радісний гомін. Негри тріумфували.

Павел опустив рушницю, витер долонею піт із чола й сягнув до кишені по сигарети. Спершись на лікоть, тільки тепер відчув, як заклякли суглоби. Повз нього промайнула тінь. Човгнули по землі чиїсь важкі кроки. Павел звів очі — вождь Бенгас присів навпочіпки, сумно всміхнувся, потер болгарина зворотнім боком долоні по плечі й погладив карабін. Помовчавши трохи, вдячно глянув Павлові у вічі, потім підніс угору списа, притулив до чола й, не промовивши жодного слова, пішов собі геть.

Павел спроквола підвівсь і глянув услід йому. Кілька молодих негрів несли на бамбукових ношах бідолаху Домба до селища.

Круг пораненої Маванди, куди подався вождь, юрмились воїни.

Домбо лежав у хатині на полу. Чаклун стрибав біля нього й торохтів своєю тиковкою, намагаючись догодити злому духові. Помітивши географа, він шугнув у двері й бігцем пошкандибав до вождевої оселі. Балканов повільно підступив до хлопця, став навпочіпки і оглянув рану. Куля не зачепила кістки. З пошкодженої руки ще й досі точилась кров. Ранку хтось заткнув глиною. Павел виколупав ту глину, промив рану й перев'язав. Домбо, не зводячи погляду з географа, тільки пересмикував губами та ледь чутно покректував. Болгарин погладив його по змарнілому обличчі й вийшов.

Мавандина рана виявилася серйознішою. Куля роздерла м'язи над самісіньким коліном. На долівку набігла добра калюжа крові. Чаклун і цю раку вже встиг натоптати глиною, й дівчина аж карлючилась од болю.

Ввесь час, поки Павел промивав рану, Маванда глухо стогнала, тремтіла й судомилась на виду. Ставши під стіною, вождь і його дружина мов поприростали очима до «чарівних клаптиків» та «жовтої води». Чаклун витанцьовував круг хати, ритмічно торохкаючи тиковкою, а коли опинявся біля дверей, то з цікавістю заглядав усередину. Очі йому нестямно горіли, наче в божевільного, а сам. він тремтів усім тілом, аж намисто й наруччя бряжчали.

— Пройшли лихі білі? — ледь чутно запитала Маванда і трохи розплющила очі.

— Білий чаклун прогнав їх! — замість географа відповів вождь. — Одного з них убила невидима стріла вогненного лука.

Маванда полегшено відітхнула. По змученому виду її промайнула бліда усмішка.

Наступного дня по обіді, спираючись на бамбукові костури, дівчина вийшла з хатини й дошкандибала до тераси. З учорашнього вечора Павел не навідувався до неї. А зараз у холодку під пальмою він щось занотовував до зошита й підвів голову тільки тоді, коли почув дужий посвист. То, заклавши два пальці в рот, по-тубільному свистіла з тераси Маванда. Домбо збігав до хворої й одразу ж повернувся.

— Що казала Маванда? — спитав Павел.

— Погано, гамба! — стурбовано відповів хлопець. — Між племенами, які живуть на Буйволячий гора, спалахнуло війна! Всі стежки перекривай! Кожен, хто пройди стежка, буде вбито!.. А Маванда рада, що гамба залишайся тут до новий місяць!

— А як себе почуває Маванда?

— Добре! Чарівна жовта вода швидко загоювала рану. Лихий дух прогнано!

Павел насторочив вуха. З-за рудих скель, які тубільці називали Буйволячими горами, гупав дерев'яний бубон…

Незабаром сам Бенгас підтвердив доччині слова. На сусіднє плем'я умбунду напало плем'я кіоко. Парубки кіоко викрали дівчину умбунду, коли та купалася в річці. Хотіли видати її заміж за ковалевого сина. Замість викупу кіоко пропонували племені умбунду ловити рибу в їхній Крокодилячій річці, скільки їм заманеться. Але ті відмовились, боячись продешевити, й почали вимагати ще й вільного доступу до бананового лісу, що на Буйволячій горі. Проте кіоко на це не пристали. Тоді чоловіки з умбунду пішли забирати дівчину назад, та на них раптом сипонули отруйними стрілами. Бенгас приятелював з вождем племені умбунду. За його словами, це дуже хоробре й працьовите плем'я. Воно добре доглядає городи й одержує багато коренів маніоки. Його вождь посилав своїх людей аж до країни гаубау, де живе ота біла людина. Біла людина дала їм пригорщу зернят као [50] Као — пшениця. й навчила, як їх посіяти. Умбунду те као посіяли й зібрали багато зерна, яке розтерли в жорнах на борошно й спекли білі коржі. Очевидно, через це кіоко й вирішили породичатися з умбунду. Щоб хоч таким робом дістатися до того као.