Григор Угаров - Слідами вигнанця

— Добрий білий! Добрий білий! — чув він услід собі радісний вигук дівчини.

Навколо вождя зібравсь чималий гурт воїнів. Тубільці щось збуджено вигукували й вимахували списами. Коли між кокосовими пальмами з'явився Павел, натовп, ніби за наказом, розділився навпіл і дав йому пройти до Бенгаса. Цієї ж хвилини підбігла й Маванда. Вона стала перед батьком, підняла вгору спис, торкнулась ним чола й заходилася щось голосно промовляти. Натовп слухав, затамувавши подих, а коли дівчина замовкла, всі повернулися до Павла й дружний вигук розітнув повітря. Балканов схвильовано обвів поглядом знайомі обличчя. Вони світилися радістю: біла людина битиметься на їхньому боці!

Чекали цілий день, але ворог не з'являвся.

Надвечір з густого чагарника виринула якась постать. У руках вона тримала довгого списа з двома лев'ячими хвостами. Бенгас і Павел залягли на командному місці — у двох рівчачках на самісінькому вершечку горба. Дерева тут вирубано просікою, й тому добре видно вперед. Перед очима відкривалась уся долина, переділена навпіл вузенькою стежиною. Певно, не раз і не двічі пантрував отут Бенгас, тривожно вдивляючись у долину. Іншої дороги до селища не було. Праворуч і ліворуч стіною здіймалось високе непрохідне бескеття. Білі завойовники завжди приходили цією долиною, яку Бенгас називав «Слонячою».

У чагарях та густій папороті ще й досі чаїлись воїни племені: чоловіки, жінки та підлітки. Тільки діди з бабами, породіллі та малі діти ховались у банановому лісі.

Незнайомий тубілець, якого щойно помітили, виявивсь посланцем сусіднього племені.

— Білі прийшли у Долину носорогів! — схрестивши на грудях спис і стрілу, доповів він. — Потім ступили на Слонячу стежину і вже йдуть сюди.

Негр приклякнув. Голобородий вид його ввесь поснувався зморшками, а десь серед цього лабіринта визирали малесенькі карі оченята.

Смокнувши з бамбукової люльки, Бенгас подумав і запитав:

— Що каже вождь вашого племені?

— Вождь каже: білошкірі шукають землю для обробітку. Як тільки знайдуть, негайно загарбають її, а плем'я зженуть з місця. Землі нашого племені вони вже обдивились і тепер посунули сюди…

— Є в них вогненні луки? — перебив його Бенгас.

— Анай аді! (Є два!) Білошкірих ведуть сюди люди, вигнані з племені Бенгаса…

Вождь схопився розлютований, очі йому хижо спалахнули, люлька випала з рота. Обличчя зсудомилось дикою ненавистю, вуста скривились.

— Що то за люди? — втрутився Павел.

— Мотоко! (Нелюди!) — крізь зуби процідив Бенгас. — То злодії та ледацюги. Не працювали, тільки й стерегли, аби щось поцупити з громадської комори. За те ми їх і вигнали!

Гнівно засопівши, він заплющив очі й стояв так якусь хвилю. Мабуть, шкодував, що замість вигнати не Присудив цим харцизякам по отруйній стрілі в серце. Тоді б не приводили ворогів на землю свого племені. Але вже пізно щось змінити.

— Двома вогненними луками, — схиливши голову, буркнув Бенгас, — білошкірі вороги нас переможуть!

Похмуре обличчя вождя спотворила мука. Лихий час настав для племені. Вождь поволі звівсь на ноги, смутними очима обвів селище, подививсь на посланця сусіднього племені й утупивсь у географа.

— Чи допоможе нам біла людина? — запитав він нарешті, облизавши порепані губи.

— В них лише два вогненних луки? — для більшої певності перепитав Павел. — Може, більше? Хто бачив білошкірих ворогів?

— Наші мисливці їх бачили! Сиділи в папороті й бачили, — відповів посланець, хутко схопившись і схрестивши на грудях стрілу зі списом.

— Тож скільки білих?

— Два.

Павел глянув на вождя й махнув рукою:

— Двома вогненними луками вони не подужають племені.

— Навіщо так каже біла людина? — недовірливо буркнув Бенгас.

— Бо ми маємо три вогненних луки!

По виду чорношкірого вождя ковзнула ледь помітна усмішка. Він ухопився за спис, нахиливсь уперед і подивився Балканову в вічі:

— Біла людина буде з нами?

— Так, з племенем, — хитнув головою Павел. — В нас три вогненні луки, але білі вороги не повинні про це довідатись! Нам треба, аби вони гадали, що плем'я має багато вогненних луків.

Домбо переклав слова вождеві. Обличчя в негрів спалахнули радістю. Бенгас гучно засміявся й ласкаво глянув на географа.

— Біла людина мудра!

Ніч минала на чатах. Ніхто й ока не стулив. Вождь, Павел, Домбо та всі старійшини племені, добре замаскувавшись, лежали в засідці. Ліс аж кишів тубільцями. Кожен наслухав і до болю в очах удивлявся в темряву.