Григор Угаров - Слідами вигнанця

Подорожні увійшли на плантацію вузенькою хвірткою. Від хвіртки в усі боки розходилися стежки. На плантації буяло високе пагіння африканського проса, сорго, цукрової тростини та кукурудзи. Окремо посаджено вічнозелену маніоку, чиї бульби тубільці печуть, мелють на борошно, а тоді місять щось подібне до хліба. В одному кутку чаділа пригасла ватра; мабуть, раби-негри щойно пекли батані й таро. Але зараз на цілій плантації не видно було ані душі.

Павел згадав тубільця, що його вони зустріли позавчора. Бідолаха, напевно, приходив навідати спалену хатину, а потім подавсь наздоганяти плем'я.

— Тут обов'язково мають бути плантатори! — звернувся Павел до Альвареса. — В них ми відпочинемо й заночуємо. Як ти на це дивишся, га?

Альварес помовчав, пожував беззубим ротом соломинку й відповів.

— Яка буде ваша воля. Я цих місць не знаю. Хто їх відає, що за люди тутешні поселенці!..

Павел зупинився, глянув на супутника й посміхнувсь:

— Як же воно так, Альваресе? В цій країні португальців, можна сказати, не гурт-то скільки. А ти ж начебто старий плантатор? То, може, трапляться знайомі, га?

Альварес, подумавши, відказав:

— Ні, я так близько від узбережжя нікого не знаю.

Потупцявся ще трохи й знову додав:

— А моя плантація була ген у глибині материка… До неї ще йти та йти!

Він закліпав своїми холодними очицями, рвучко відвернувся й майнув уперед, уникаючи географового погляду. На одному повороті стежки, яка пролягла між грядками маніоки, він нахилився й стояв так, копирсаючись у лахмітті онуч, доки його наздогнав Павел. Той навмисне не квапився випереджати, але португалець вовтузився, явно зволікаючи.

— Рушай, Альваресе! — нагадав йому Балканов.

Той навіть голови не підвів, удаючи, ніби виколупує шматок устілки, що вистромилася з роздертого черевика.

— Ви собі йдіть, я наздожену, — буркнув він, не зводячи очей з Павлової тіні.

А коли Павел обминув Альвареса, той, не розгинаючись, провів його довгим поглядом.

Павел сам собі міркував: плантація в нього десь далі; він жив там довгий час, виїхав звідти тільки п'ять років тому, — і раптом не знає жодної людини в колонії. Це ж відверта брехня! Читаючи спогади мандрівників, Павел знав, що поселенці віддають перевагу узбережжям, бо тут для них безпечніше. Та й товари до портів не далеко возити. То дуже рідкісний випадок, коли плантатор оселяється десь у глибині колонії. Там тубільці не дають йому спокою й кінець кінцем виганяють геть.

Ця відповідь Сімоне Альвареса ще раз свідчила про те, що тут не все гаразд.

Домбо вже давненько позирав на посмутніле обличчя свого гамби, але не наважувався нічого запитати. Видно, білу людину таки щось турбує, але що саме…

Незабаром подорожні помітили на невисокому терасуватому пагорбі кілька рублених будівель з багатоповерховими дахами й піддашками. То, напевно, були господарчі будівлі португальських плантаторів.

— Ходімте на обійстя! — запропонував Павел. — Відпочити таки треба. Трапляється рідкісна нагода заночувати під дахом та ще й у ліжку!

Домбо зупинився й злякано заблимав на географа.

— Навіщо ходи до білі? Лихі білі! — стривожено вигукнув він.

— Не бійся, друже! — спробував заспокоїти його Павел. — Поки я живий, тобі нічого лихого не буде!

Альварес, очевидячки, теж непокоївся, але не казав нічого. Він знехотя потяг свої позбивані й понамулювані ноги й за якусь хвилину відстав чимало.

Але Павел навмисне уповільнив крок і дочекався його.

Коли мандрівники дійшли до внутрішнього плоту, що оперізував чимале обійстя з низькими будівлями, їх з лютим гавкотом зустріла ціла швора миршавих та гостромордих рудих собак, схожих на шакалів. Домбо злякано притулився до географа. Альварес спочатку замахнувсь на собак грудкою, а тоді став навпочіпки й почав їх манити. Але собаки напосідали ще лютіше. Тоді Павел взяв з плеча рушницю й вистрілив угору. Від пострілу, який глухо відлунив далеко в джунглях, собаки заскавчали й порозбігалися на всі боки.

Хвилин за кілька собачий переляк минув, і каплавухі знову вже налаштувалися до нападу, аж тут рипнули двері й з хати під очеретяною стріхою, прикритою зверху ще й пожовклим пальмовим листям, вийшов якийсь чоловічок. Поперед нього вихопився інший, миршавий, клишоногий і присадкуватий, з почорнілим від сонця обличчям і маленькими вусиками. Він тримав у руках наставлену на гостей стару вінчестерку.

— Навіщо стріляй? — сердито запитав він ламаною португальською мовою.