Григор Угаров - Слідами вигнанця

Він говорив англійською мовою. Невже остерігається Домба? Але не це головне. Головне — що він ніколи нічого не визнає.

Павел більше й не наполягав. Він умостивсь на цупкому вовняному рядні, вкутався ковдрою й затих. Та сумніви не дозволяли йому спокійно спати. Альварес ставав дедалі підозріліший. Але як його позбутися? Тепер це вже неможливо. Якщо взяти й просто прогнати — він згуртує банду злочинців, і тоді буде ще гірше. А розстріляти його — за віщо? Альварес не вчинив нічого осудного. Випадок з пістолетом — це ще не доказ того, що бородань готується напасти на географа. Можливо, він просто хотів добути собі зброю для самозахисту — а це вже зовсім інша річ.

Зрештою, доведеться вичікувати, але водночас пильно стежити за ним, щоб запобігти всіляким несподіванкам…

Незабаром утома взяла гору, й Павел неспокійно заснув, раз у раз прокидаючись і шопу поринаючи у дрімоту.

До самого ранку Альварес крутився з боку на бік і старанно вдавав, що спить, але Балканов розумів: хитрує…

Лише вдосвіта Павел заснув по-справжньому, але схопився від рушничного пострілу. Ще не прочумавшись достоту, з пістолетом у руці, одним стрибком вилетів надвір, але, вгледівши Альвареса, зупинився:

— Хто стріляв?

Сімоне Альварес, умостившись на мангровому кореневищі, обмотував ноги дрантям. Він лише кивнув головою в бік негреняти, й знову заходивсь коло онуч. Обличчя йому набрякло після безсонної ночі.

Балканов очима пошукав хлопця. Домбо стояв кроків за п'ять позад нього. Карабінова цівка ще й досі курилася.

— Домбо стріляв, — розгублено пробелькотів хлопець.

— Навіщо? — трохи потеплішав голос у географа. — Мабуть, випадково смикнув за гачок? Так, Домбо?

— Треба стріляв, гамба! Змія хотіла залазь у намет! Ой, погано змія!

Аж тепер Павел помітив у чагарях величезного, метрів з десять завдовжки, удава, який ще здригався в передсмертній агонії. Голова в нього була розчереплена. Востаннє тріпнувши товстелезним хвостом, удав затремтів і застиг у поросі. Павел нахилився до небезпечного плазуна з блискучою попелястою шкірою, потім узяв тичку, підчепив його й укинув у лагуну.

Міцно стискаючи карабін, Домбо спідлоба стежив за географом. Коли плазун шубовснув у воду й по поверхні пішли широкі кола, Павел сказав:

— Добрий з тебе стрілець! І як це ти так улучив?

Негреня, потішене, всміхнулося, випнуло груди й гордовито відповіло:

— Гонсалві навчи Домба влучно стріляти!

Павел забрав карабін.

— Добрий у тебе вчитель був! Авжеж! — додав він, клацнувши затвором.

Розвиднилось. У лісі шарудів легенький уранішній бриз. Повітря сповнилось вологим подихом джунглів і пахощами прілого листя. Повітряні корені дерев, дивовижно переплетені і покоцюрблені, утворювали химерні фігури — стільчики, печери, зручні колиски з круглим сидінням. Серед цього лабіринта рослин мерехтіли пістряві метелики. Велетенські жуки напружували тишу безперервним гудом і дзижчанням.

Перший тривожний скрекіт папуги пробудив пташиний світ, і джунглі забриніли дзвінким гомоном та щебетанням. Час від часу і хащів долинав крик звіра та тріск галузяччя.

Павел звелів Альваресові згорнути намет, а Домбові — зварити сніданок. Сам же захопивсь розподіляти ношу. Альварес працював мовчки, насупивши брови. Брезентова одежина, червона хустка, пов'язана круг шиї й подерті онучі, позапихувані в давно зношені черевики — все це надавало йому жалюгідного вигляду.

Сонячний промінь, майнувши крізь густезие шатро листя, спалахнув на стволі карабіна.

Це нагадало Павлові, що настав час рушати.

Мандрівники пірнули в джунглі старою стежкою тубільців. Перед вів Альварес, услід йому ступав Домбо, а Павел ішов позаду. Він через плече негреняти стежив за Альваресом. А той ледве плентався — кощавий, з миршавою потилицею, цибатими голими ногами, вкритими сивим волосинням, і прозорими нашорошеними вухами.

Йшли мовчки. Домбо раз по раз торкав рукою марімбу, що висіла через плече. Вона була зроблена з двох зігнутих патичків, стягнених струною з жилавої тропічної трави. Під патичками була припасована порожня тиковка.

За п'ять годин подорожніх перепинила річка. Але в річищі тільки подекуди лисніли калюжі з лататтям та жабуринням. Вода пересохла. Підвісний міст із ліан був зруйнований.

— Оце та сама Домбея? — запитав Павел.